Професор першим увійшов у стіну. А колишня місіс Хадсон затрималася рівно на стільки, щоб повчально мовити:
— Справді, не беріть близько до серця того, що пишуть усякі престидижитатори в своїх опусах!!
Я доторкнувся до шпалер у тому місці, де щойно зникли мої співрозмовники. Стіна була тверда, суцільна. На підлозі валялося кілька безформних різноколірних клаптів, їхні обриси поволі танули…
Я знав, що коли визирну у вікно, то побачу під хмарами дві цятки, що відлітають далі й далі. Прошиваючи сирий норд-ост, вони зараз линуть над Нельсонівською колоною і губляться в сутінках…
— Дзеркало! — крикнув я.
Але в домі ніхто не відгукнувся.
