— Вітаю! — з Погрозою гукає він од порога. — Легені і нирки не дають реакції на білок Дельта 7. Ось що накоїли ваші мікроелементи.
Чоловік у кріслі не поворухнувся. На втомленому обличчі лише шкіра збирається в зморшки, нависає складкою над переніссям. Він запитує:
— Встановили причину?
Професор Григор’єв нервово ковтає повітря, його губи тремтять від погано стримуваного гніву:
— Я був дурнем, коли послухався вас! Але це востаннє, чуєте? Вам немає діла до людей! Вам наплювати, що зараз вмирає людина! Для вас найголовніше — дослід!
Чоловік у кріслі не слухає професора. Глибока борозна на переніссі і спокійні великі очі створюють враження, що чоловік дивиться кудись крізь невидимі окуляри, що дають йому змогу бачити те, чого не помічають інші.
— Я наказав почати все спочатку. Але ваш невдалий дослід може коштувати життя людині, — веде далі Григор’єв. Гнів поволі вщухає.
— Чому немає реакції на білок? — як і раніше, не слухаючи, говорить той, інший. — Чи означає це, що ми помилились?
— Це ви встановите потім, Євгене Іллічу, а зараз треба заново створити органи й пересадити їх людині, — нетерпляче говорить Григор’єв і думає: “Чорти б забрали цю мумію з її філософією!”
“Мумія” не реагує. Сизий цигарковий дим пливе од неї, ніби вона спалює свої пергаменти. А втім, ніколи не можна знати наперед, як поведеться цей незрозумілий чоловік.
Нарешті чоловік у кріслі повертається обличчям до співрозмовника:
— Генетичний код хворого складений правильно. Синтез проведіть ви і Костянтинівський, а я з’ясую, що трапилось.
— Нема чого з’ясовувати. Дослід невдалий. Зараз не час аналізувати, — заперечує професор Григор’єв.
— Невдалий дослід Олександра Флемінга виявився найвдалішим у його житті. Він відкрив пеніцилін, — говорить Євген Ілліч.
— Це я знаю й без вас! — знову спалахнувши, кричить Григор’єв, круто повертається і вибігає з лабораторії. Вже з порога кидає:
— Робіть, що хочете, тільки дайте мені спокій!
Він мчить коридором, думає: “Він теж має рацію. І я маю. Але знаю одне: я поступаюсь йому востаннє”. Проте в цьому він не зовсім упевнений…
Євген Ілліч залишається сидіти в кріслі. Бере нову цигарку. Сірник обпікає йому пальці. Він перебирає в пам’яті весь хід процесу. Він думає про тонкі механізми природи, де кожен гвинтик на своєму місці. Дехто вважає, що кращих гвинтиків і кращого місця для них не знайти. Чи так це? Від того, як відповідає на це питання вчений, залежить його шлях у науці. У Євгена Ілліча також є відповідь…
Щоб нейтралізувати отруту в організмі хворого, він запропонував наситити певні тканини мікроелементами. І ось органи не дають типової реакції. Причина здається ясною… Але…
Він не поспішає з висновками. Думає: “Природа записує рецепт життя двома мовами: хімічною і фізичною. Життя — це не просто поєднання певних речовин в організмі, а насамперед — хід процесів у них. І якщо поєднання речовин записано хімічною мовою, то хід процесів має мову імпульсів, ритмів — мікропорцій енергії, яка засвоюється і витрачається в системі на її потреби. Чи буде помилка в хімічній мові завжди означати помилку в мові фізичній?”
І ще одне, засвоєне ним уже давно: “Природа не любить копій. Вона намагається накласти вето на точне копіювання і водночас не забороняє перевершувати її…”
Євген Ілліч поволі піднімається, ходить із кутка в куток кімнати й виходить до лаборантів.
— Михайле, закладіть синтезовану нирку в КЕ.
На екрані комплексного енергоприймача спалахує вогняна карта ритмів. З аналізатора-обчислювача повзе довга стрічка.
Євген Ілліч дивиться то на карту ритмів, то на стрічку. В сплетінні й вібрації вогняних струмків б’ється життя, створене тут, в інституті. Він звіряє стрічку з програмною і відразу ж помічає відмінність. У трьох місцях зубці не збігаються, ритми змінились. Але прихід і витрата енергії в межах норми.
Тоді він наказує ввести в нирку вірусний білок Дельта 7. І зразу ж картина міняється. Зубці витягуються в напрямі до пульсуючої грудочки полум’я і гасять його, перетворюючи на бліду пляму. Пляма віддаляється від них і швидко повзе в куток… Це означає…
Звичним рухом згортає стрічку, думаючи про інше.
— Михайле, — тихо говорить він своєму помічникові, — є припущення: синтезована нирка має нову якість. Її клітини не намагаються зруйнувати вірусного білка. Мікроелементи в них служать додатковими акумуляторами енергії. За їх рахунок клітини в місці появи вірусу створюють потужне електромагнітне поле і нейтралізують заряд чужого білка. Нуклеїнова кислота вірусу лишається замурованою, як у склепі, і вірус не може розмножуватись. Він виводиться в нирки. Ось чому не було реакції на білок Дельта 7. Це дуже простий і надійний засіб захисту — надійніший, ніж усі відомі раніше…