Перед тим, як лягти спати, я дістав альбом і почав розглядати велику кольорову фотокартку, зроблену на похороні діда Карпа. Ось він лежить у труні, заклечаний живими квітами. Худорляве загострене лице, пелехаті брови, на високому чолі — жодної зморшки; права рука на животі, шульга-протез по-солдатському випростана.
Дивно… Дивлячись на мертвого діда, на скорботні обличчя рідних і друзів мого старого, я вже не відчував горя. “Старий дотепнику!” — подумав я про останній дідів вибрик і почав розбирати ліжко. Годинник на стіні бамкнув, нагадавши, що вже північ.
“А все ж цікаво знати, хто вкинув листа…” — подумав я, засинаючи.
Наступного дня вранці, прибираючи зі столу, я звернув увагу на те, що лист із “пекла”, як охрестив його подумки, написано на свіжому білому папері яскравою пастою. Кримський же лист пожовк, паста вицвіла, ніби він довго лежав на сонці. А різниця в часі була незначною. Не завдаючи собі з цього відкриття великого клопоту, я всунув обидва листи до кишені і невдовзі вже був на конференції. Свою доповідь про розкопки на Чуфут-Кале я зробив позавчора і зараз примостився в кінці зали, слухаючи, про що говорять інші.
— Колего, — нахилився я до антрополога Ванжі, який саме проглядав збірник тез конференції, — чи є зараз методи, за допомогою яких можна встановити, коли було написано текст?
— Авжеж. Радіоізотопний метод. Онде у восьмому ряді сидить чоловік із білим комірцем. Бачиш? Ото він удосконалив його. А що таке?
Я пояснив ситуацію і дав прочитати дідового листа.
Ванжа одразу пожвавішав.
У кав’ярні, під час перерви, ми підійшли до столика того чоловіка і попросили ознайомити нас із його методом. Він охоче згодився.
Трохи перегодя ми втрьох підіймалися сходами на поверх вище. Конференція йшла в Інституті антропології, де й працював цей чоловік.
Кожний кубічний сантиметр довгої, схожої на коридор, кімнати щільно заставлено апаратурою.
— Ось, — чоловік показав на прилад, що нагадував електронний мікроскоп, — сюди закладається зразок письма…
— Ну, візьміть хоча б це, — подав йому Ванжа посмертного листа мого діда.
Той, розрівнявши, притис аркуш склом, зазирнув у окуляр. Потім став умикати безліч тумблерів, ручок і, нарешті, заглянувши знову в окуляр сказав:
— Цього листа було написано два місяці, три дні, вісімнадцять годин тому… На жаль, хвилин і секунд ми не можемо визначити.
— Цікаво, — мовив Ванжа, і жодна людина не помітила б у його голосі фальші. Йому справді було цікаво.
Чоловік, повертаючи листа Ванжі, здивовано глянув на мене:
— Ви не вірите?
— Чому ж, вірю. А ось оцей текст, ви не могли б сказати, коли було написано? — Я подав йому кримського листа від діда. І, поки він робив своє, подумки вирахував, що цього листа було написано два роки, п’ять з половиною місяців тому.
— Два роки, п’ять місяців, п’ятнадцять днів, двадцять годин, — відповів чоловік рівним голосом.
Ми з Ванжею не пішли більше на конференцію, а примостилися за столиком у спорожнілому буфеті. Я замовив по чашці чорної кави.
— Слухай, — сказав мій приятель, — а може, старий і зовсім не вмирав? Скажімо, замовив у муляжиста свою точну копію з пластика — зробити це не так уже й важко — і підсунув її вам, а сам кудись гайнув…
— І працює зараз бульдозеристом при температурі 280 °C, — прикро додав я.
Помовчали. Потім Ванжа нерішуче сказав:
— Тут він міг помилково приписати зайвого нуля. Отже, тоді лишається 28 °C. Улітку така температура і в нашому місті буває.
Ванжа говорив дурницю. Навіщо було б старому оте таємниче зникнення? І водночас я був цілком певен, що листа писав дід Карпо. Та цей факт сприймав так, як сприймається науковцями безліч природних явищ, про які знають, але яких ще не вміють пояснити.
Хоч мої плечі й обтягували лямки важкого рюкзака, я, мов пір’їна, вилетів на третій поверх. Біля дверей лежав вогкий килимок. Отже, Галя вдома. Пересердилася, вернулась. Відімкнувши двері, я ще з порога помітив, що навколо все блищить, із кухні чути запах свіжого борщу. Кинувши рюкзак, я зазирнув у обидві кімнати, але дружини не було. “Мабуть, десь вийшла…” — подумав я.
Похлюпавшись у ванні та повечерявши, я захопив із журнального столика свіжий номер “Історичного журналу” і простягся з ним на канапі. Поволі розмірковуючи, я розгорнув журнал… І тут просто мені на груди з нього випав синій конверт. Я аж стрепенувся, помітивши знайомий почерк. За півроку встиг уже забути про ту дотепну витівку старого.
“Дорогий мій внуче Василю!
Мало радості писати листа, на якого не матимеш відповіді. Передусім хочу тобі сповістити про одну неприємну новину. Дід Спиридон попав у аварію, і його вже серед нас нема. На його місці тепер лі-кар-невропатолог Чорненко — професор Чорненко. Може, ти його й знав — про нього часто писали. Зараз він працює на буровій. Його фах, як і десятків інших, хто тут опинився, не грає ніякої ролі. Робота у нас небезпечна, і небезпека та підсилюється високою температурою 280 °C, частими виверженнями вулканів та пиловими бурями. Та все, що ми робимо… А втім, не має значення… Ну, хай щастить! Привітай. Галю!
Р.S. Не намагайся розгадати таємниці моїх листів. Найближчим часом тобі це не вдасться”.
Цього разу мені було не до сміху. Професор Чорненко справді помер чотири місяці тому. В газеті “Медицина” писалося: “На шістдесятому році життя пішов від нас славетний лікар, доктор медичних наук, професор М.Д.Чорненко…” Не вмер, а пішов від нас. Хай дід Карпо передбачив смерть Спиридона — старий мав вісімдесят вісім років, але як він міг передбачити смерть професора Чорненка, якого ледь-ледь знав?
Я підхопився і почав нишпорити по кишенях піджака, де лежали кримський лист і перший лист із “пекла”. Розклавши їх на столі, одразу помітив, що всі вони починалися однаково: “Дорогий мій внуче Василю!” Стуливши аркуші один до одного і сумістивши всі три “дорогий мій внуче Василю!”, я підніс усе те до лампочки нічника — літери співпадали, неначе всі три листи було віддруковано з якоїсь матриці. Потім заходився досліджувати літеру “а”. її було написано однаково скрізь. Дослідивши “а”, я перейшов до “б” і так далі. Висновок був один: усі літери однаковісінькі, неначе друковані на машинці з прописним шрифтом, до того ж з почерком мого діда. “Врешті, — подумав я, — дід Карпо міг замовити у гравера шрифт свого почерку, а потім напаяти його на будь-яку друкарську машинку, залишивши її у когось із своїх приятелів”. Судячи з усього, листи писала або друкувала людина, яка була в курсі всіх наших із дідом суперечок.
Я знову почав думати, хто б це міг бути, але, крім Козленка, ні на кому так і не міг спинитися, хоч півроку тому переконався, що це не він. “Кость Миколайович — актор, — наполягав на своєму мій внутрішній голос. — Скорчити Лазаря йому нічого не варто”. Отож, нашвидкуруч поголившись та переодягнувшись, я незабаром стояв уже в вагоні метро.
— А, Василю! — вигукнув Козленко, який був уже під чаркою. — Ходи, ходи, дорогий! Дай-но я тебе розцілую!
З вітальні долинав гамір — там було повно гостей. Виявляється, Козленки святкували срібне весілля.
Кость Миколайович, після того як я їх привітав, відрекомендував мене гостям, не забувши додати, що я внук Карпа Левковича. Гості враз пожвавішали, почувши дідове ім’я. Божко, режисер, навіть запропонував випити за його світлу пам’ять. Перехиливши по чарчині, гості одразу ж забули про мене. Я ж підсів до Люби — дочки Козленків. Ми перекинулися з нею кількома словами про її роботу — вона працювала медсестрою в дитячій лікарні,— а потім вийшли на балкон подихати свіжим повітрям. Не знати й чому, я розповів їй усе. Не приховав і своєї підозри щодо її батька.