Люба перечитала дідові листи. На моє запитання про друкарську машинку відповіла:
— У нас ніколи не було друкарської машинки.
Вона висунула шухляду під телевізором і дістала пачку паперу. То були переважно ролі, які колись переписував Кость Миколайович. Люба сама почала порівнювати почерк на них з почерком на дідових листах із “пекла”. Де там, листи мого старого було написано за всіма правилами каліграфії, по Козленковому ж письму неначе повзав рій вимащених чорнилом мух…
Якийсь час ми стояли мовчки, зіпершись на перила балкона, милувалися вогнями міста на другому боці Дніпра, що нагадувало густо засіяне зорями небо. Хоч моя розповідь і здивувала Любу, проте вона вважала всі ті листи не дуже оригінальною витівкою діда Карпа.
— Слухай, Василю, оцей професор… Здається, недавно про нього друкували в “Медицині”…
— Не так уже й недавно, — заперечив я. — Місяців чотири тому.
— Ні, ні. Днями. Стаття називалася “Заповіт професора Чорненка”. Можливо, йдеться про якогось іншого професора…
Вона вийшла і принесла підшивку газет.
В одному з передостанніх номерів “Медицини” справді було вміщено заповіт, у якому покійний професор волів бути похованим у дворі медичного інституту. Кореспондент обурювався на черствість осіб, які відповідали за похорони. Наостанок повідомлялося, що найближчим часом має відбутися церемонія перенесення праху вченого.
Вдома було без змін. Галина досі ще не прийшла. “Де ж бо вона? Мало на мою голову ребусів сиплеться…” І тут я помітив на письмовому столі цидулку.
“Коли хочеш мене побачити, приходь сьогодні до мами. Галя”.
Отакої! Тільки цього мені зараз не вистачає. Я спересердя натиснув на клавіш приймача, почав роздягатись.
Прокрутивши ручку і нічого цікавого так і не знайшовши, ліг і одразу ж заснув.
Наступного дня на роботу не треба було поспішати, тому я, вийшовши вранці з двору, поволі простував вулицею. Першим, кого зустрів, був Геннадій, Спиридонів онук. Він прогулювався з величезним чорним догом.
— У тебе гарний пес, — сказав я, привітавшись.
— І розумний, — додав Геннадій.
Помітивши, що я не поспішаю, він запросив мене на склянку чаю.
— У твого старого було багато книжок, де вони? — показав я рукою на порожні стелажі.
— Ось, — погладив він дога. — Я продав книжки і на ті гроші купив Артура. Артуре, ляж!
Пес плюхнувся на підлогу.
Геннадій вийшов і повернувся з великою шкатулкою. У цій шкатулці з яскравим розписом дід Спиридон зберігав свої папери. Зараз тут лежали пожовклі фотографії, що були мені знайомі ще з дитинства, — я не раз переглядав їх, коли ми з дідом Карпом приходили в гості до його приятеля. Серед старих знімків кілька зовсім свіжих: з похорону. Спиридон, обкладений у труні квітами, навколо сумні обличчя родичів і знайомих. Я знав їх усіх, окрім середнього на зріст чоловіка, десь років на сорок. Обличчя в нього було якесь незвичайне, мертве. Він упав мені в око тому, що я бачив його на похоронах мого діда.
— Хто цей чоловік? — запитав я.
— А біс його знає, — Геннадій налив іще по склянці чаю.
Я хотів спитати, чи не одержував він листів од діда, але вчасно стримався. Ще подумає, що я несповна розуму.
…По дорозі до інституту у мене весь час стояв на думці незнайомець, якого я бачив на обох фотокартках.
Разом з Ванжею ми були на розкопках у Криму. Я показав йому останнього листа від діда. Він мовчки почав читати.
— Біс його втямить! — вигукнув по хвилі Ванжа, вкладаючи листа в конверт. — Отой професор Чорненко, він що, був другом Карпа Левковича?
— Яким там другом…
Я розповів Ванжі про некролог у “Медицині”.
— Ходімо негайно в медичний інститут, — сказав він.
…У коридорі на кафедрі невропатології було виставлено стенд із працями професора Чорненка. Тут було все, починаючи від перших статей у наукових журналах, аж до солідних монографій та їх закордонних перекладів.
— Так, — зауважив колега з сумом і заздрістю, — цей чоловік залишив по собі велику спадщину… Що з тобою!? Ти на себе не схожий! — вигукнув він.
Я відчував, що рука моя тремтить, коли показував на стенді фотокартку з похоронами професора Чорненка, на якій був і невідомий з “неживим” обличчям. Тільки цього разу на його лиці проступала ледь вловима посмішка, ніби він посміхався на догоду фотографові.
— Що ж тут дивного? — мовив Ванжа. — Він міг знати всіх трьох.
Коли ми виходили з інституту, Ванжа смикнув мене за руку.
— Глянь.
На дверях виблискувало свіжими фарбами оголошення. Громадські організації інституту сповіщали, що перенесення праху професора Чорненка відбудеться завтра, 28 травня.
— Стривай! — раптом вигукнув колега. — Це він писав листи з “пекла”! Отой, на фотокартці. Аякже, перший лист з’явився по смерті Карпа Левковича і діда Спиридона. Цей тип — на їхніх похоронах. Другого листа ти одержав по смерті професора. Він знову тут як тут. Немов представник із пекла. Е-е-е, колего, тут пахне містикою.
Домовившись зустрітися завтра вранці в медичному інституті, ми розпрощалися. У колеги був заклопотаний вигляд.
Я приїхав до медичного інституту на годину раніше, ніж домовилися. У дворі вже викопали могилу, віддалік на невеликому п’єдесталі біліло мармурове погруддя професора Чорненка.
Щоб змарнувати час, я зайшов до інститутського музею. І не пошкодував. Тут у відділі протезування висіли портрети вчених, що працювали в галузі штучного серця, експонувалися моделі апаратів штучного кровообігу, новітні конструкції пристроїв для реанімації, протези нирок, печінки, легенів, рук, ніг, кісток, рогової оболонки, шкіри та інше.
Я й не зчувся, як зелена стрілка годинника спинилася на десятій.
Біля тротуару стояв “Запорожець” Ванжі; сам він оглядав пам’ятник професорові Чорненку. Обабіч могили походжали якісь люди. Помітивши мене, антрополог застеріг, щоб я до нього не підходив. Тим часом у дворі зібрався чималий гурт людей. Під’їхав катафалк, із нього вийшло десять літніх чоловіків, які привезли червону труну. Мовчки, пройшовши крізь натовп, вони опустили професорів прах у могилу і діловито, без поспіху, почали загортати. Натовп зростав. Прийшли студенти. Коли було насипано могилу і встановлено пам’ятник, виступив ректор. Він, мабуть, говорив тепло і щиро, про що свідчили обличчя тих, хто був поряд.
Думку Ванжі зустрітися на церемонії перенесення праху я збагнув аж тоді, як помітив того, кого я бачив на фотокартках. Він, виявляється, був серед десятьох, що приїхали катафалком. Його не можна було розгледіти, коли він рухався — ніс труну, загортав могилу, встановлював погруддя. Я помітив його тільки після ректорової промови, як біля пам’ятника з’явився фоторепортер. О! Наш знайомий стояв у тій самій позі до фотокамери. Я проштовхався ближче й розгледів його лице — воно мало всі фіолетові відтінки. Іще воно було мов намальоване: ледь вловима посмішка й безбарвні, неживі очі. Він помітив мене і, як мені здалося, впізнав, адже ми бачилися на похоронах діда Карпа.
Юрба почала рідшати, і ті десятеро попрямували до інституту. Я встиг запитати у якогось студента:
— Хто оті десятеро, що з ректором?
— Дев’ятеро з них — члени вченої ради і завідувачі кафедрами, — відповів він. — А десятий, отой у коричневому костюмі, мабуть, із міністерства. Напевне не знаю.
Ректор і десять його супутників зникли за інститутськими дверима.
Ванжа назирці подався за ними.
Хвилин через десять він вискочив на подвір’я, вигляд у нього був розгублений.