На цей час Віктор подружився з Віллі, чим неабияк здивував професора Мортона і друзів по коледжу.
Високий, худорлявий, завжди усміхнений блондин, Віллі приходив на заняття дуже рідко. Він був багатий і міг не турбуватися про своє майбутнє. Спорт, пікніки, мандрівки наповнювали все його життя. Невтомний танцюрист, чудовий оповідач, він був, як то кажуть, душею товариства. І тому дивно було бачити, як Віллі годинами слухав хвилюючу мову Віктора, що ділився з ним своїми планами, теоріями, висновками.
Відразу ж після захисту диплома Віктор приїхав до Мортона.
— Поздоров мене, дядю, — оголосив він, — я працюватиму у Віллі-старшого. Вони дають мені апаратуру й фінанси.
— Стривай-стривай. Як мені відомо, Віллі-старший — директор міжнародного хімічного концерну. Навіщо йому геологія?
— Ти не чув про останні роботи росіян? Вони розбурюють вулкани, і ті віддають їм свою енергію й хімічну сировину повільно, поступово, роками, без вибухів і катастроф. А я викличу до життя сотні нових вулканів. Вони завалять землю сировиною і корисними копалинами. Кислоти, метали, луги, мінеральні води. Все є в магматичному океані. І не треба копати шахт, бурити свердловин.
— Ну-ну. Працюй. Не впевнений, правда, що твій батько схвалив би твій вибір. Надто вже усе це фантастично.
І потяглися експедиції.
Знову й знову схилявся Віктор над екраном “підземного ока”.
Миготіли шари різноколірної глини, вапняків. Під ними лежали рожеві й сірі граніти, матово виблискували чорні базальти. А нижче світилася поверхня вогненної магми. Вона вирувала, гойдалася, підмиваючи розпечені підніжжя базальтових скель, і ті танули, осідаючи до глибин вогняного океану. Фонтани полум’я, оповиті парою, били в гігантські порожнини, пробивались у шари піску й глини, застигаючи там химерними кам’яними фігурами.
Глибше від поверхні магми “підземне око” проникнути не могло. Там під гігантським тиском таємничим життям жили глибини розплавленого океану. Там знаходилась таємниця формування геосинкліналей.
З легким дзижчанням ішли вглиб земні торпеди, виносячи на поверхню дані хімічних аналізів.
— Усе це відомо, — невдоволено морщився Віктор, вивчаючи аналізи. — Ні, в спокійних ділянках Землі робити нема чого. Треба вивчати вулкани.
— Вулкани, то й вулкани, — позіхав Віллі. — Була б користь. Я і мої люди до твоїх послуг. Почнімо з Нової. Зеландії. Там такі місця… А пляж!
…Віктор підіймався схилом вулкана, насилу пробираючись серед хаосу кам’яних брил, розсипів, потоків застиглої лави. Далеко внизу біліли бані вулканологічної станції, а за ними починались густо-зелені зарості, які тяглися до сліпучо-білого пляжу на березі синього океану. Двоє робітників тягли довгий блискучий циліндр. Вулканолог у сріблястому скафандрі очолював маленьку експедицію.
— Надіньте шолом, — пробурчав вулканолог, — зараз він нічого, та хто його знає…
“Він” — вулкан, — зрозумів Віктор. — Дивно, — подумав він. — Я ще жодного разу не зустрічав вулканолога, який назвав би свого підопічного справжнім ім’ям. Для них вулкан — це “старина”, “буркотун” чи просто “він”.
Схоже було, що в глибині душі вулканологи вважають вулкани якщо не живими, то все-таки не зовсім не живими. Та це й не дивно. Надто вже жваво вони себе поводять. Крім того, кожен вулкан має свій власний характер.
Різкий запах хлору вдарив у лице. Стало важко дихати. Віктор надів на голову блискучий шолом. На схилі з’явились фонтанчики диму. Вони пробивалися з-під каміння, із зміїним шипінням злітали в повітря і танули в ньому. Тьмяно-червоно світилось каміння.
Ось і кратер. Перед ними відкрилася велика яма з крутими стінами. Червоні, жовті, блакитні нальоти вкривали стінки ями, а на дні її булькала, мінилася барвами маслянисто-біла рідина.
— Сірчана і соляна кислоти, — пояснив вулканолог. — Мерщій запускайте свою торпеду.
Робітники опустили циліндр на край кратера, покопалися в ньому, і він тихо пірнув у кислотне озеро.
Віктор і вулканолог усілися на чорній брилі, що нависла над озером.
— Торпеда передає нам дані про хімічний склад порід у жерлі вулкана, про температуру і тиск. Вона, — пояснював Віктор, налагоджуючи приймальний пристрій, — спускатиметься дедалі глибше по отвору, через який виливається кислота, поки не розплавиться. Робітники не потрібні. їх можна відпустити.
Здригнулося каміння, і невеликі пологі хвилі з’явились на поверхні озера. Ще поштовх — і сірувато-зелений фонтан здійнявся високо вгору, з шипінням розсипаючись по камінню.
— Почалося, — пробурчав вулканолог. — Тепер униз! Хутчій!
Він швидко перескочив із брили на край кратера й простяг Вікторові руку. І якраз вчасно. Брила злетіла вгору і з глухим стогоном шубовснула у киплячу кислоту.
— Хутчій, хутчій, — підганяв вулканолог.
Вони бігли по хисткому схилу, випереджаючи потік кислоти, ухиляючись від летючого каміння. А позаду наростав гуркіт пробудженого вулкана.
Титанові двері станції зачинилися за ними, і Віктор упав на підлогу, схлипуючи від знемоги і безсилої люті.
Знову, вже вкотре, вулкан відмовився одкрити йому свої таємниці.
…Яхта тихо ковзала по гладіні океану під легким ароматним вітерцем.
— Навіщо ти так ризикуєш? — докоряв Вікторові Віллі, зручно вмостившись у шезлонгу. — Невже нема інших засобів заглянути в надра? Невже так конче треба лізти в пащу вулкана?
— Ти ж знав, як діє вулкан, — відповів задумливо Віктор. — Це глибока дірка, що простягається від вершини на багато сотень метрів униз, до розплавлених озер. Чому лава, холонучи, не закупорює цієї дірки? Чому вулкани діють десятки і сотні років? Мені здається, що тут винні рідини й гази. Кислоти, луги, вода, гази на глибині розм’якшують породи, не дають їм застигнути в жерлі, роз’їдають кам’яну пробку. І коли цих рідин і газів накопичується дуже багато, починається виверження. От я й хочу визначити склад цих рідин. Скільки їх там і скільки треба, щоб почалося виверження. Тоді можна буде передбачити вулканічний вибух задовго до його початку, а потім і відвернути його, регулюючи кількість рідин. Доводиться лізти йому в пащу, як ти сказав.
— Але ж це ризик. Я консультувався. Наші торпеди утворюють тріщини, і по них починають виходити гази, виливається лава. Спочатку небагато, але… Вулкан може пробудитись, почнеться виверження, і ти загинеш. Фірма витрачає на тебе кошти, а ти лізеш у кратер. А якщо загинеш? Фірмі потрібні нові острови, сировина, а ти хочеш підкорювати вулкани, відвертати землетруси. Виконай завдання фірми і роби що хочеш. Фірма дасть тобі таку змогу. Я гарантую. А ти, пробач, відвертаєш свою увагу на інше. Зрозумій, діло є діло.
— Але, Віллі, мені це й треба саме для діла. Адже рідина скоріш за все там, де діють вулкани. Або колись діяли. Ми накачаємо потрібну рідину на потрібну глибину, і вулкан оживе.
— От і візьмися за це, — твердо мовив Віллі. — А передбачення строків виверження залиш на потім.
Того ж дня вони вилетіли до Італії. Віллі лишився в Неаполі, а Віктор із двома лаборантами піднявся на вершину Везувію по канатній дорозі разом із компанією балакучих туристів. Одягли азбестові костюми, маски, спустилися в кратер.
Засліпливо світилося лавове озеро в обрамленні розпечених брил, окутаних жовтими хмарами диму. Брили весь час змінювали свою форму, і коли Віктор придивлявся до них, то йому здавалося, що брили живі. Вони ворушились і тремтіли, перетворюючись на орла, ведмедя, дідугана з вогненною бородою.
Торпеда пірнула в лавове озеро. На приймачі засвітилася шкала. Швидко мерехтіли цифри і символи. Пристрій записував цифри, і Віктор міг спостерігати за озером, не відвертаючи уваги. Воно дихало, розбухаючи у величезну червону бруньку. Брунька напиналася, росла, лопалась, перетворюючись у яскраво-жовту квітку вогненно-рідкої лави, і знову її пелюстки опадали на схили, холонучи на них. Озеро тьмяніло і бралося темно-сірою пеленою, над якою витанцьовували зелені й сині вогники.