Выбрать главу

— Скоріш за все, лист написано академіком Семенчуком. На жаль, уточнити цього зараз ми не зможемо — академік у Голландії… Вилетів туди для ознайомлення з деякими архівними матеріалами середніх віків. — Костров зробив паузу, чекаючи, поки в мене візьмуть замовлення, і вів далі: — Саме він започаткував наші дослідження… Та й до архіву Істоміна міг бути причетний. Вам, очевидно, відомо, що сім’я художника Казеніна зіграла вирішальну роль у збереженні творів і архівних матеріалів Істоміна? А з сім’єю Казеніних академік Семенчук у юнацькі роки мав безпосередні стосунки: він дружив з онуком художника — Юрієм і кохав його сестру. Але та згодом вийшла за іншого… Однак мова не про те… Лист академіка міг випадково потрапити до архіву з матеріалами Істоміна від кого-небудь із сім’ї Казеніних…

“Ось як просто все пояснюється! — подумав я, радіючи збігові обставин. — Тепер конче треба зустрітися з самим академіком, мабуть, людиною цікавої долі…”

Після обіду ми вийшли в парк прогулятися.

Розмова точилася далі після мого запитання про мету поїздки академіка Семенчука в Голландію.

Костров відповів:

— Для нас і досі лишається загадкою рослина, яку застосовували фарбовари сімнадцятого століття в Голландії. І академік не втратив надії знайти розгадку. Він уже натрапив на одну легенду про чудесну краплину соку якоїсь рослини з нікому не відомою назвою — “Радощі Карла”. Нібито від цієї краплини, розтертої художником по картині, фарби раптові ожили, засяяли, заговорили…

Я зловив себе на тому, що від подиву аж рота розкрив, і мимоволі скрикнув.

А Костров вів далі:

— Так, так, не дивуйтесь, академік Семенчук надає цій легенді дуже серйозного значення і ретельно шукає. Його мета — будь-що знайти суперрадіоактивну речовину, якої з фарб поки що не зуміли виділити ні фізичним, ні хімічним шляхом. Вся таємниця, можливо, криється у способі кристалізації якоїсь невідомої нам рослинної структури з високим ступенем радіоактивності.

Домовившись, що Костров сповістить мені про приїзд академіка, ми попрощалися з гостинним ученим.

Вдома я з подробицями розповів своїй сім’ї про результати поїздки, тим більше що старший син вирішив присвятити себе найновітнішим наукам — квантовій хімії і квантовій біології.

У наступні дні поточні справи захопили мене і відвернули від думок про таємничі картини.

Проте тижнів через два відлуння всієї цієї історії дало про себе знати у моїй власній сім’ї.

Вже стемніло, коли старший син повернувся додому з університету незвичайно збуджений і з радістю повідомив:

— Послухай, тату, декан усе-таки дав згоду включити до плану науково-дослідних робіт кафедри тему “Дослідження і створення синтетичних “стимуляторів для активізації художніх фарб”. І я візьмусь за це… Ти схвалюєш?.. Адже якщо в природі можливо, то й для науки доступно. Я певен, що тут без квантової хімії і квантової біології не обійтися!

Володимир Уткін

ДИТЯ КОСМОСУ

Галасливий гурт молодиків, які окупували сусідню з нами платформу, нарешті притих.

Тепер оратором був якийсь білявий крем’язень із на диво яскравими синіми очима.

— Я не розумію, — карбував він кожне слово, — чому в комісії дві третини голосів віддано природничникам. Кому потрібні ці варварські випробування?

— Про що це вони? — машинально запитав я.

— Комісія по відбору кандидатів у міжгалактичні польоти, — пояснив Зорін, задумливо дивлячись на вкриті снігом вершини, що пропливали під нами. — А варварські випробування — це випробування кандидатів, ну як би сказати, на витривалість чи що.

— Діагностичні машини, — вів далі молодик, — за дві хвилини дадуть характеристику будь-якій людині.

— Але психологія… — невпевнено заперечила йому дівчина.

— Е, дрібниці, — роздратовано відмахнувся вія. — Електронний психолог дасть сто очок наперед будь-якому земному мудрецеві.

— От, от, — усміхнувся Зорін.

— Та сама пісня. Техніка і людина. Чи може електронний мозок замінити людський?

— Відбирати у міжгалактичні польоти треба молодих, енергійних, що опанували кілька галузей знань, — це ж зрозуміло, — вигукнув молодик.

— Для чого ж ці нескінченні засідання?

— А які світи відкриваються їм, хлопці: блакитні небеса, барвисті сонця, дивовижні квіти, — замріяно промовила дівчина.

— Космічні пірати, — глузливо підхопив хтось.

— І ми мріяли про чудесні світи, про сутички з чудовиськами, пригоди… — зітхнув Зорін. — А космос виявився глибинною чорною порожнечею.

— Ви багато літали? — спитав я.

— Та чимало.

— І так-таки ніяких пригод?

— Ні, чому ж. Бувало по-всякому. Неполадки механізмів. Неправильні розрахунки. А найстрашніше — космічне безумство.

— Космічне безумство?

— Це ми називали його так. У довідниках ви не знайдете такого терміну. Я сам пережив це, на щастя, у легкій формі. Вчасно ізолювали. Тоді вже знали, що це таке.

Він замислився, схилив голову на плече і відразу став схожим на старого мудрого грака, чорного і втомленого.

— Перші польоти на планети сонячної системи, катастрофи, удачі. Все було. Техніка інколи підводила, люди — ніколи, — тихо почав Зорін. — Неприємності почалися з гіперперельотів. Десятки років ізольований у титановій коробці, не чуючи голосу Землі, оточений все тим же десятком товаришів по польоту…

І люди не витримували. Спершу з’являлося роздратування, бажання нікого не бачити. А потім чорний космос вривався в людину, і вона розчинялася в ньому, стаючи його часточкою без волі, без розуму. Хотілося вирватися з тісної шкаралупи корабля, яка пригнічувала своєю замкнутістю. Людина кидалася до люка й відкривала його, якщо їй не встигали перешкодити. І, звісно ж, ураз гинула в порожнечі. Виходили з ладу автомати. Дехто пробував підірвати корабель хитро, обачно…

Усяке бувало. Ми втратили отаким чином п’ять кораблів. Найстрашніше, що безумство переходило на інших. Один тягнув за собою другого, і так весь екіпаж. Розумієте? Про це захворювання ми довідалися від штурмана шостого корабля. Він чомусь не збожеволів і зумів посадити на Землю корабель, де з екіпажу лишилося кілька чоловік. Скільки хоч морочилися з ним психологи та лікарі! Всі хотіли дізнатися, чому він не втратив стійкості. Отоді й було створено комісію по відбору кандидатів у міжгалактичні польоти.

Як тільки не випробовували людей! Тут тобі і “камера мовчання”, й аварійні ситуації, і пекельний шум, і гіпноз. Усього не перелічиш. Але… Ми заходили дедалі глибше в космос, і кораблі не повертались. Не всі, звичайно… Та… Ми вже знали, чому. Всі вони кажуть, — він кивнув на принишклу молодь, що вочевидь прислухалася до його слів, — техніка, електронний психолог. Була техніка і в комісії. Непогана. Навіть думки читати вміли. А користі? Випробовують людину. Залізне здоров’я, сталеві нерви. У космос рветься. А потрапить туди — і міняється. На Землі, навіть у “камері мовчання”, він же чудово розуміє, що навкруги своє, рідне. А в космосі мимоволі починаєш думати про нескінченність простору. Навіть на екран дивитися не треба.

“Слід посилати людей, захоплених розв’язанням яких-небудь важливих проблем. їм просто не буде коли думати про космос”, — вирішила комісія. Підібрали. Послали. Те саме. Розв’язує людина яку-небудь проблему. А потім раптом беруться їй у голову сякі-такі думки. У ракеті мине рік, а на Землі — десятки, згідно з теорією відносності. За десятки літ проблему розв’яжуть і без нього. Навіщо ж її розв’язувати? А варто було з’явитися сумнівам, ваганням — і космос вривався в людину. Гостра болісна туга за Землею, потім тупа байдужість і, як наслідок, — загибель у порожнечі чи безумство.

Комісія опинилася в безвиході. І тоді на засідання прийшов Лікі. Маленький, сухорлявий, з червоним гостреньким носиком. Лікі прославився як найзапекліший противник електронної медицини і великий нелю-битель усіх і всіляких конгресів, дискусій і кристалів, що вміють говорити.