“Марна витрата часу, — пояснював він своїм студентам. — Базікають і обговорюють ті, кому більше нема чого робити. А кристали створюються переважно для того, щоб висловити свою думку. Без кристалів хто їх слухає? Купка фахівців, та й то не завжди. А сховища переповнені. Чого? Ні, якщо вже вам є що сказати, висловіть колегам, друзям і працюйте. Робота сама скаже про себе. Туманна термінологія приховує убогість думок. Навіщо фахівці винаходять надскладну мову, незрозумілу для невтаємничених? Тільки для того, щоб ніхто не міг збагнути, що говорять вони нісенітниці, нікому не потрібні, а тому — шкідливі. Щоб витрачати енергію, певна річ. Що ж до електронних бовдурів, якими зараз так модно підміняти живих лікарів, то вони годяться лише для ремонту заіржавілих автоматів. Людський мозок, — тут голос Лікі ставав ніжним і задумливим, — це таке складне і досконале створіння природи, що замінити його гайками чи дротом не вдасться ніколи.”
Лікі вочевидь перебільшував. При створенні найскладніших електронних машин давно вже ніхто не користувався гайками і дротом. Але, з іншого боку, навіть при сучасному рівні розвитку науки багато таємниць нервової системи залишаються нерозгаданими. А не розгадавши їх, хіба можна створити модель людського мозку? Чи не так? — запитав Зорін у юнака, який поїдав його очима.
— А чи треба? — відповів той.
Зорін стомлено махнув рукою.
— Старе, — мовив він сумно: — Ви не оригінальні, юначе. Машини, машини… Для машин хіба? А якщо для людини, тоді вони повинні бути помічниками, розумієте? Не вищими за людину.
— А чому б і ні?
— А тому, — розсердився Зорін, — що в них буде своя, машинна психологія. Вони створять машинну цивілізацію, в якій не буде місця для людини.
— Ви маєте на увазі оклахомський експеримент? — запитав я.
— Не тільки. їх було кілька. Про це мало хто знає. Машини знищили своїх творців. Організовували механічні армії.
— Але ж у них можна закласти принцип “не чинити шкоди людині”, — заперечила дівчина.
— Закладали, — понуро відповів Зорін, — я сам брав участь у цьому. Але вся біда в тому, що машини створюють за принципом самопрограмування. Інакше не вигідно. От вони й самопрограмувалися так, щоб цей принпиц виключати як нераціональний з їхньої точки зору.
— То що ж, відмовимося від машин? — з викликом запитав юнак.
— Навіщо? Тількі не треба підміняти ними людського мозку. Він неповторний. І Лікі це довів.
— Я підібрав для вас кандидатів, — оголосив він комісії. — Впевнений: це те, що вам треба.
Лікі не дуже любили в офіційному науковому світі, але про людину судять по результатах її роботи. Правда?
А Лікі досягав успіху там, де пасували найкращі психологи, з найкращим обладнанням, до речі.
Зорін скоса поглянув у бік юнаків. Ті мовчали.
— Комісія випробувала кандидатів на коефіцієнт придатності.
— Що це таке?
— Розумієш, кандидата досліджували сотні фахівців і машин, давали йому оцінку, а електронний мозок, підрахувавши оцінки, як на стародавніх змаганнях із гімнастики, вивів загальний бал. Найбільший бал був 100.
— Його, здається, не набрав ніхто. Людей, що мали бал нижчий за 90, у космос не брали. Так от, комісія випробувала кандидатів і розвела руками. Жоден із них не набрав більше як 70. Лікі розізлився.
— Як хочете, — сказав він. — Якщо ви довіряєте своїм жерстянкам більше, ніж мені, я умиваю руки.
— Але чим ви обгрунтуєте свою впевненість, що вони придатніші за інших? — запитав голова комісії.
— Я довго розмовляв з кожним, — відповів Лікі і замовк.
І кандидатів прийняли. Ні, не тому, що комісія повірила Лікі. На неї натисли зверху. По-моєму, у Раді міркували так: у комісії все одно нічого не виходить. Може, вийде у Лікі? Всі кандидати блискуче витримали переліт. Ніяких відхилень від норми. Зрозуміло, після повернення на них накинулися біологи та психологи.
— Скелі, чорні скелі астероїдів. Вони як Гімалаї. Правда ж? І, якщо придивитися, там блукають стада слонів, ширяють беркути, — відповів один, коли його попросили поділитися враженнями про відвідання астероїда.
— Світлі цяточки у темряві. Вони як ласкаві вогники, що мерехтять подорожньому в непогожу ніч. — Так другий розповідав про зорі.
— І якщо довго дивитися на зірки, вони починають тихо дзвеніти, переливатися звуками, і звуки ці сплітаються в гармонійну величну мелодію Всесвіту, — додав третій.
— Відтворити у барвах порожнечу, — захлинався від захоплення четвертий, — завдання титанів.
Так, вони не боялися космосу. Космос був для них джерелом натхнення. У буденному, звичному бачили вони незвичайні речі, і космос був добрий до них. Це були люди мистецтва. Маючи справу з наукою, вони водночас писали, малювали, складали музику. Їх не лякала думка, що хтось уже розв’язав поставлені перед ними проблеми.
Розв’язуючи ці проблеми, вони одночасно творили. А кожен витвір мистецтва неповторний, чи то створений він у космосі, чи на Землі. Твори мистецтва не старіють. Хіба не так? Крім того, Лікі зумів переконати їх, що в космосі, вдалині від тривог і хвилювань земного життя, вони зуміють створити шедеври.
— І вони справді їх створили? — несміло запитала дівчина.
— Не знаю, — усміхнувся Зорін, — адже я не фахівець. Був, звичайно, галас навколо привезених ними творів, але, я гадаю, найшвидше через те, що вони створювали їх у космосі. А все ж таки машин-художників, машин-композиторів, машин-літераторів так і не винайшли. Чи не так? — звернувся він до юнака.
Той мовчки схилив голову.
— Земля — вона дитя космосу, — задумливо сказав Зорін, — як і інші зірки, планети. А всі діти однієї сім’ї мають спільні риси. Треба тільки вміти бачити їх, і тоді навіть неживі світи стануть простішими, земнішими чи що. Ось, наприклад, — він кивнув на хаос кам’яних брил, які вкривали схили хребта. — Подібне я бачив на Ганімеді.
— А зелень, океан?
— А ви бачили вогняні хвилі на поверхні зірок? Зелені хмари Юпітера? — запитанням на запитання відповів він. І додав, подумавши: — Я спрощую, звичайно, але… Не кожен побачить схожість у здавалось би не- схожих світах. А вони можуть. Творці, мрійники, фантазери. Чого не бачить око, доповнює фантазія. Отож, юначе, недосить бути молодим, енергійним, досвідченим. Хоч і це, звичайно, непогано. Правда ж? Юнак мовчав.
— А ви, — несподівано втрутилася дівчина, — ви теж займалися творчістю? Там у космосі? Як вам удалося вціліти?
— Я складав вірші. Погані, звичайно. Сам їх соромився і тому нікому про них не говорив. Вважав несолідним для космольотчика бавитися казна-чим. Але творив у вільний від вахти час. Диктував. І відразу ж витирав написане…
— А отой штурман, — спитав я, — що першим привів корабель із хворим екіпажем? Він теж писав вірші?
— О-о-о. То був справжній творець. Уже тоді. Та ви, мабуть, слухали його симфонію, — ту, як її… Знаєте? У лілових тонах?
Попереду заблищала гладінь океану.
— Чистісінько, як дзеркальні поля Сатурна, — пробурмотів Зорін.
Леонід Панасенко
СЛІДИ НА МОКРОМУ ПІСКУ
Крутійство продюсера починало бісити.
— Ні! — різко сказав Рей Дуглас Бредбері. — Я не можу прийняти вашого варіанта… Ні, я не ворог собі. Навпаки, я бережу свою репутацію…
Голос продюсера огортав телефонну трубку, вона стала враз слизькою, мов гадюка, і в письменника з’явилося бажання пожбурити її геть!
— Йдеться про малесенький епізод, містере Дугласе, — вкрадливо нашіптувала трубка.
— Уявіть, що оповідання — це дитина, так часто кажуть, — він із сумом, відзначив, що роздратування губить метафору. — Такий собі славненький хлопчик років на п’ять—шість. При нім усе — руки, ноги, він надзвичайно гармонійний. Епізод, про який ми говоримо, — ручка, що затиснула в кулачку нитку характеру. То чого ж я маю калічити власну дитину?..
Письменник вивів велосипед на доріжку, торкнув важілець дзвоника. Тонкі прохолодні звуки засяяли на давно не стрижених кущах, ніби краплі роси.