Ігор Росоховатський
СХОДИНКИ
Ще кілька годин — і ми відлітаємо звідси. Якими залишимося ми в уяві цих створінь — уже не тварин, але ще й не людей? Що ми забули зробити для них?
Вони стоять нерухомо, півколом. Легенько ворушаться лілові вусики-антени на їхніх “головах” —певніше, на трикутних виступах посеред тулубів. Про що вони думають? Про мене? Про ракету? Про себе?
Тьмяно міниться густа рідина в мушлях, що їх тримають створіння в щупальцях, не розлучаються із ними ні на мить. Ця рідина — їхнє життя. Вони не проживуть і півгодини, якщо не ковтнуть раз—другий із мушлі.
Мені шкода їх. Та це не тільки жаль. Вони схожі на маленьких дітей. Наші далекі предки колись були такими — в добу дитинства Землі. Вони безпорадні, безжалісні, до всього страшенно цікаві. Що змушує їх підніматися на поверхню звивистими печерами від озер із життєдайною рідиною? Може, вони не можуть жити без світла? З дна озер вони дістають мушлі. Той, хто краще пірнає, має змогу дістати більшу мушлю. Отже, він може довше лишатися на поверхні. Якби не це, вони б згуртувались, і їм легше було б вижити. А все одно вони намагаються бути разом, коли повертаються до озер, — через завали в печерах, через небезпеку. Коли ж їхні мушлі повні, вони бояться одне одного. А потім знову об’єднуються — щоб гуртом оборонятися й безпечніше почувати себе в дорозі.
“Отак вони стають розумними істотами”, — сказав наш командир Влад, і його слова прозвучали як резолюція. Він завжди так говорить — стисло, неквапно і значуще. Це мене дратує, спонукає до суперечок — без надії на успіх. Усі всміхаються, навіть Ася. А Влад мовчить, щоб потім однією фразою перекреслити всі мої докази. Невідпорна правота незворушно стоїть за ним, наче тінь. Невже він ніколи не помилиться?
А втім, йому не можна помилятись — це може призвести до загибелі всього екіпажа. І все-таки мені іноді хочеться, щоб він помилився… І став людянішим…
Одне створіння чимось стривожене. Здогадуюсь: рідини в мушлі лишилося мало. Мені здається, що їм було неймовірно тужно і страшно перед отим неминучим поверненням у надра планети, в морок, до димних озер. На нього чатують тисячі небезпек, щупальця напіврослин-напівтварин, що причаїлися в печерах, обвали. Але воно піде цією дорогою знову і знову. Воно вже не може інакше.
Тому мені важко ставитися до них холодно-допитливо, як Влад. Прощаю їхню скупість і жорстокість.
Пригадую, як одне з цих створінь, затримавшись на поверхні довше, ніж треба, спробувало вихопити у сусіда мушлю з живлющою рідиною. Вони билися на смерть. Розхлюпали всю рідину. Інші стояли, дивились. Не втручалися.
Ми не могли нічим допомогти. Передавали радіокодом сигнали, просили інших дати хоч краплину з їхніх запасів. Вони кидалися хто куди, коли ми підходили. Навіть спробували захищатись. Ася розплакалася: “Тварини!” Я вирішив дістатися до озер. Влад здогадався про мій намір, процідив: “Пізно”. Я мало не загинув, а коли повернувся з рідиною, було вже справді пізно…
Моя прихильність до них не зменшилась навіть після цієї події. Бо надто вже страшний їхній шлях, а вони все-таки йдуть ним.
Я дивлюся на скелясте плато, — там сяє вершина Палацу, який ми збудували для них. Тривожний неспокій не полишає мене. Ніби все продумано. Та мені здається…
Підіймаюсь на скелі, а створіння незграбно поспішають за мною. На слизькому камінні виблискує колючий лишайник, повітря жовте, як мед, спливає в долину. Спіральні, заряджені електрикою хмари пролітають зовсім близько, наче хтось стріляє ними в мене.
Заходжу в Палац. У центрі першого залу — колесо і важіль, найбільші винаходи людства. “Прискорити еволюцію створінь”, — казав Кім. “Допомогти їм”,— думав я. Ася питала, звертаючись і до нас, і до себе: “А може, їхня еволюція пішла б зовсім іншим шляхом, і ми просто накидаємо свою волю?” Влад тоді мовчав. Ніхто не знав, про що він думав.
Я йду залами, де зберігаються вмуровані у стіни блоки із записами про найбільші відкриття. Щедрість, на яку здатні тільки вищі істоти. Розумна щедрість — кожен блок має специфічну оболонку, яку важко розкрити, і свій шифр. Тільки досягнувши високого ступеня цивілізації, вони зможуть розкрити блок із записами про розщеплення атома. Вони зрозуміють: це піклування про них. Горилі не можна давати бочки з вибухівкою.
Все продумано. Та неспокій не відпускає мене. Ми щось забули. Що саме?
Виходжу з Палацу. Вони ждуть мене.
Медове повітря темнішає, густішає, хмари швидко пливуть угорі, беруться фіолетовим відтінком. Віє свіжістю, мов після грози. Наче підвішене на тонких жовтогарячих нитках променів, погойдується світило, наближається до виднокраю. Спускаюся до ракети, обережно ступаючи по слизькому камінню. Озираюсь.
Підтримуючи мушлі, створіння квапливо шкандибають за мною і… відстають чимдалі більше. Одне з них спотикається. Рідина виливається на каміння. Створіння падає долілиць. Через відростки жадібно вбирає те, що не ввібрав грунт.
І враз я збагнув. Східці! Ми забули полегшити дорогу, щоб їм легше було підніматися до Палацу! Ми думали тільки про те, що залишили в блоках, і забули про дорогу до них. Ми всі припустилися помилки і в своєму піклуванні про них, і в мудрій обережності. І Влад — теж. А це може коштувати життя багатьом із них…
Дістаю з кишені сигналізатор. Вистукую на ньому команду-програму. Тієї ж миті з контейнера ракети з’являється кілька автоматів. Оповиті димом вихлопів з невеликих дюз, вони поспішають на дорогу.
Чекаю, поки останнє створіння зійде в долину, і передаю команду.
Автомати виконують програму. Сліпучі зигзаги спалахують на дорозі. Виростають гриби вибухів. Скрегочуть потужні електродолота і свердла.
Дорога вже скидається на річку — її вкривають хвилі-сходинки. Автомати один за одним повертаються до ракети.
У цей час відкривається другий люк. З нього на висунутому ескалаторі спускаються Влад і Ася. Підходять до мене, дивляться на дорогу. Ася звично-ласкаво спирається на моє плече, каже:
— Дитинчата пам’ятатимуть… — Так вона називає ці створіння.
Влад мовчить. Він обертається до мене, випинає нижню губу. Я тихенько хихикаю, бо він схожий у цю хвилину на пихатого верблюда.
Та одразу ж перестаю сміятися. Чому Ася так дивиться на нього, широко розплющивши темні спокійні очі? На мене вона дивиться інакше: трішки поблажливо, по-дружньому тепло.
Навіщо Влад дістає сигналізатор? Що відстукує на ньому?
З люка за його командою враз вилітають кілька автоматів. Гуркіт. Здригається грунт. Зітхнувши, падають скелі. Злітає вгору каміння. Ася злякано відпускає моє плече.
Отямившись, бачу, що дороги нема. Вона похована під уламками, порізана розколинами і ярами. Тепер вона стала ще небезпечнішою для цих створінь. Що він учинив? Нащо?
Від гніву наморочиться в голові. Похитуючись, ступаю кілька кроків до нього.
Він мовчить. Сумовито дивиться на мене знизу вгору.
— Пора йти. В ракету. Там поясню.
Навіть зараз його слова — слова резолюції.
Він повертається до мене сутулою спиною, прямує до ракети. Ася йде за ним — між ним і мною. І мені не лишається нічого іншого… Намагаюся втішити себе, згадуючи сумні очі командира. Може, він нещасливіший за будь-кого з нас саме тому, що бачить далі за інших і не має права на помилки? Може, йому страшенно хочеться навчитися робити помилки?