Ескалатор поволі піднімає нас до отвору люка, запнутого тоненькою плівкою. Сумно дивлюся на місце, яке недавно було дорогою на гору. Вдалині бовваніють непорушні постаті “дитинчат”.
Уявляю, як вони прийдуть сюди, як здивовано мацатимуть неприступний для них підйом. Робитимуть спроби дістатися до Палацу, але ж мушлів з рідиною не можна випускати із щупальців, отже, спроби ті будуть марні.
Ненавиджу Влада. Ще ніколи ні до кого я не відчував такої ненависті. Навіщо він це зробив? Щоб принизити мене? Зневажити їх?
Вони підуть у свої похмурі надра, несучи в душах страх, подив і… невгамовну цікавість, жадобу пізнання. І це примусить їх знову і знову йти на гору, де вони бачили щось Незвичайне і Загадкове. Але життєдайна рідина в мушлях, яка робить їх такими пожадливими й недовірливими, щоразу змушуватиме їх зупинятися.
А потім… Що ж буде потім?
І раптом на диво чітко уявляю… Ні, бачу, що буде!
Одного разу цікавість переможе все. Найсміливіші чи найдопитливіші з них наважаться. Вони почнуть працювати, сплетуть канати, зроблять мости, перекинуть їх через розколини. А під горою залишать свої мушлі, вперше довіривши їх іншим, щоб потім по канатах підняти їх угору. І ніхто з тих, що залишаться внизу, не обманить їхньої довіри, бо інакше вони не довідаються про Незвичайне і Загадкове.
Спіральні хмари, шалено обертаючись, летять повз мене. А я, поклавши палець на кнопку ескалатора, дивлюся на зруйновану дорогу і — в себе. Щось зріє в мені, вимальовується, як на фотоплівці.
Тут, на цих зруйнованих східцях, “дитинчата” піднімуться, муситимуть піднятися на дуже високий щабель…
Олександр Тесленко
РУСУЛЯ
Мала прокинулась серед ночі і зіскочила з ліжечка. Вона шукала горщик, але, наштовхнувшись на нього в сутінках, від несподіванки закричала:
— Хоха! — і обмочила штанці.
Це змусило Русулю, старого біокібера, розплющити очі й устати до дитини. Перевдягла малу Торонку і проспівала тихо пісеньку:
Поклала малу Торонку в ліжечко, і сама знову намагалася заснути.
Ні Антін Курай, ні його дружина, Всеслава Рута, не прокинулись від плачу дитини, потомлені денними турботами.
Лікар Антін Курай захопився останніми роками альпінізмом. Учора брав участь у Всеінканських змаганнях, що відбулися на стіні відомого хмарочоса по вулиці Соло, 567 та на риштуванні Флітського мосту. Він, уже не молодий Антін Курай, посів у змаганнях перше місце. Вчора так захоплено розповідав про свою перемогу. І навіть ось зараз серед ночі щось викрикує, стогне, просить товаришів по команді подати крювіца, аби втриматись на рівних поверхнях риштування.
Минуло вже 1247 робочих годин, як біокібера Русулю мали пустити на демонтаж. Відробила своє. Вона б і сама не проти того, але ж діти. Чебер і Шафран дуже її полюбили. А торік Торонка з’явилася. Мала щебетушка. Як тепер залишиш її? Ось прокинулася серед ночі, зіскочила з ліжечка, шукала горщик, але, наштовхнувшись на нього в сутінках, злякалася й обмочила штанці.
У кімнаті запанувала глибока тиша, ніби в залі гіпноматографа. Антін Курай затих, наче вибрався на арку Флітського мосту. І Всеслава заснула міцно, спроквола потягнувшись уві сні. Глибока тиша збуджувала, як найголосніший окрик, як найщемкіша музика інканського радіо. І Русуля підвелася з ліжка, підійшла до шафи. Одягла свою ультрамаринову віраску, хоч ще й не знала навіщо. І аж тоді, коли взула в передпокої блискучі чорні черевики на високих підборах, то зрозуміла — вона принесе малій Торонці з Далекого Яру жовтаву живу квітку. Мала їх так любила, щоразу так казково посміхалася, як бачила живі квіти. Їх на Інкані знайдеш хіба що у Фіївському парку або в Далекому Яру, куди не кожен і зайде, бо навколо урвища, стрімкі улоговини, утворені первинним синтезом цієї штучної планети за 475 мільйонів кілометрів від Сонця в астероїдному поясі.
Одягнувшись, Русуля вийшла, проминула кабіну швидкісного ліфта, неквапом пішла, східцями. їхнє помешкання було лише на третьому поверсі стодвадцятиповерхової споруди. Вийшла на безлюдну нічну вулицю. Ніщо не порушувало тиші. Хіба що далекий, тільки для кібера вловимий рокіт Дзябранського комбінату. Срібні кулі ліхтарів зависли над магістраллю густим пунктиром.
Можна було викликати маршрутне таксі, можна було зачекати рейсового гелікотрема, але до Далекого Яру лише дві години ходу, і Русуля пішла пішки, хотіла відчути приємну втому, заслужити ту живу, жовтаву красу. Ущелина вулиці вивела до площі Соло. А з площі треба повернути праворуч. Пройшовши магістраллю 1172 до перехрестя з вулицею Верда, треба звернути ліворуч. А там уже поряд і Далекий Яр. Тут, у парку, ростуть живі квіти. Вони повинні були розквітнути ще позавчора. Вона знайде їх.
Проходячи повз великий магазин, що на площі Соло, Русуля пригадала, як минулого тижня за подвійне скло вітрини залетів інканський горобець, найновіший продукт комбінату біокібернетики. Якось трапилось, що він залетів через малий отвір кондиціонера. Русуля саме проходила мимо, і її зупинили діти.
— Він там помре, — злякано мовив русявий хлопчик.
— Хто помре?
— Наш інканський горобець, — вигукнула дівчинка з рожевими бантами.
Троє дітлахів не помітили в погляді Русулі бажання щось змінити. І тоді один із хлопчаків у строкатому картузі по-дорослому розважливо сказав:
— Він там помре і потім буде смердіти. Бо то горобець біологічний, він же не металевий і не пластиконовий, — хлопчик дивився переможно, сподіваючись, що такі розсудливі слова не можуть не переконати.
Дітям було незрозуміло, чому заради горобця не можна навіть розбити магазинної вітрини. Адже горобець живий і такий красивий! Хіба його життя не варте цієї академічної стрункості і академічного блиску форм? Хай брязнуть на землю крихкі уламки, звільняючи мале, сіре, дзвінкоголосе створіння. Діти не могли ще зрозуміти умовностей дорослих. Вони ще сприймали навколишнє, як вечірню казку на екрані телеінформатора, де все так просто, доцільно, красиво і людяно, що годі й думати про складності людського існування.
Горобець лишився за склом. Сама Русуля не могла нічим зарадити, а звертатись до людей з подібним проханням видавалося наївним. Заради горобця ніхто б не демонтував вітрини.
Від перехрестя з вулицею Верда вона повернула ліворуч, дійшла до останнього будинку, що блимав очима вікон. Звідси вдень було видно Далекий Яр. Залишався останній підземний перехід. Жовта рука на білому трикутнику вказувала шлях до нього.
Вона була щаслива, старий біокібер Русуля. Стала на шорстку доріжку ескалатора, що повіз її в тунель. Вона хвилювалася. Ось минуть тридцять вісім секунд, і вона вирине з тунелю й побачить Далекий Яр, нагромадження каменів, химерних живих дерев, трави, не штучної, зробленої на комбінаті синтетичних покриттів, а справжньої, живого моху. Вони прижилися, їх змусили прижитись у цьому парку.
Русуля довго опускалася крутим схилом. Нарешті вийшла до невеликої рівної площинки, на якій помітила малі жовті квіти. Зірвала лише три. Прикрасила їх широким листям папри. Поволі рушила назад.
Вона була вже стара. Русуля добре усвідомлювала свою старість. Але вона йшла і всміхалася. Вона уявляла, як завтра вранці, коли над Інканою розгориться чергова ракета-сонце, даруючи штучній планеті світло й тепло, усміхнеться мала Торонка. Мов три Сонця жовтавих на долоні. Було важко підніматись крутими схилами знову до магістралі. Кілька разів зупинялася спочити. Врешті вибралась на тверде ситалове покриття.
Жовта рука-вказівник показувала шлях до підземного переходу. Але Русулі чомусь захотілося перейти магістраль поверхнею. Вона й сама не знала, звідки з’явилось це бажання. Ніч. Тиша. На магістралі жодної машини.