А коли б Холмс був обізнаний у цьому жанрі, він так само, як і я, вмить розкрив би страшну історію, про яку йдеться.
Сумніву нема: якась вища цивілізація хоче викрасти одну з планет нашої сонячної системи. До речі, я вже колись писав, що Холмсові зовсім не відома теорія Коперника. Одначе, завдяки моїм скромним заслугам белетриста, космічним злодіям, напевно, відомий Холмс із його всемогутньою системою доходити істини і вмінням ловити на гарячому. Певна річ, злочинці насамперед захочуть нейтралізувати славетного детектива. Так я думав напочатку, коли ми повернулися з прогулянки й знайшли люльку. Вона попервах здалася мені пекельною машиною, яку зарядили антиречовиною.
Чому тоді я не поділився своїми побоюваннями з Холмсом, спитаєте ви? Річ у тім, що, побачивши в люльці цвях, я збагнув: “брати по розуму” діють значно витонченіше, ніж лондонські харцизяки. Цвях у люльці — не що інше, як найпотужніший бездротовий телеграф. А Холмс — це не Холмс.
Ой лелечко, за розмовами ми й не помітили, як стрілка підійшла до заповітної позначки. Скрипка в кімнаті мого друга стомлено зітхнула і змовкла. Біг-Бен пробив дев’яту ранку.
До вітальні непевною ходою зайшов Холмс (поки що зватимемо його по-старому…).
— Ви так і не лягали? — здивувався він.
— Як ви здогадалися? Адже зараз ранок, і я цілком міг би вже вийти снідати.
— Облиште, Уотсоне, — неквапом заперечив Холмс. — Чи ж ми з вами перший день знайомі! Погляньте на себе в дзеркало.
“Он як, — подумав я, — це він помітив. Та головне, щоб не здогадався про інше”.
— Ви можете мене привітати, — сказав він недбало. — Я вже все з’ясував.
— Чудово! — вигукнув я з удаваного радістю, відчувши, що наблизився вирішальний момент. — З великим задоволенням! Чекайте, — і заспішив до своєї кімнати, де все підготував заздалегідь.
За хвилину я повернувся з букетом незвичних для весняного Лондона троянд.
— Боже, Уотсоне! — знітився Холмс. — Аж ніяк не чекав від вас такої…
— Дрібниці, — закінчив я і вручив квіти, а яких блискавично вихопив наручники й клацнув ними на зап’ястях псевдо-Холмса (тепер можна називати речі своїми іменами!). — Отже, вітаю вас, професоре. Присягаю честю, ваша підступна діяльність наблизилася до фіналу. Не здумайте викидати коників: у барабані цього револьвера майже півфунта свинцю.
Я приставив свого “Сміта і Весона” до його грудей, наче стетоскоп. Серце пацієнта билося рівно: пульс — сімдесят п’ять ударів. Неймовірно! Такої витримки важко було чекати навіть від короля злочинного світу, який, власне, й стояв перед! мною. Жестом я наказав йому сісти в крісло й мовчати, а сам підкрався до виходу і сховався за портьєрою.
Чекати довго не довелося. Місіс Хадсон не забарилася з’явитись, певно, відчувши, що не все гаразд. Ще мить — і вона теж у наручниках. Псевдо-місіс Хадсон була вкрай здивована.
Я взяв дзвіночок і покликав хлопчика-лакея.
— Джімме, ось вам пенні. Ловіть кеб і мчіть до Скотленд-ярда по Лестрейда або Грегсона.
Малий прогупотів по сходах, а я, тепер уже не приховуючи цікавості, заходився розглядати мою гарненьку “парочку”. Вони поводилися по-різному. В дами були й досі перелякані круглі очі, рюмсаючи, вона щось верзла про платню за помешкання, мігрень та моціони, про те, що приватна практика лікаря не такий уже й вигідний бізнес, бо висотує сили, а схильність дописувати в журнали спричиняє заворот кишок і неврастенію…
“Говори, говори”, — подумав я й перевів погляд на нього.
Він, здавалося, був до всього байдужий. Проте аж на дні його очей кипіла якась пекельна робота, гуло полум’я.
— Боже праведний! — сплеснув я в долоні. — Яка лагідність і цнота! Зіграйте щось на скрипці, Шерлок Холмс… Яка запекла облудність! Ви!! — вигукнув я, ледь стримуючись від брутальності, — ви… слів не доберу… Так, так, це вас обох стосується.
Для перестраху я поглянув у вікно. Місто мало жахливий вигляд. Зеленуватий отруйний туман. Мряка. Болото. Морок. Сморід. І газові ліхтарі — ніби очі жовтого диявола…
Таке видовище не дає розслабитися. Витримка знову повернулася до мене.
— Добре, — сказав я з убивчою посмішкою. — Якщо вам не важко, чи не розгримуєтеся, панове? Цей камуфляж може спантеличити хіба що якогось йолопа-констебля.
— Послухайте, Уотсоне, — з похмурою нехіттю обізвався професор. — Ви здавна кохалися у фантазіях. Та раніше обмежувались лише екзерсисами в царині красного письменства. А от сьогодні ми з місіс Хадсон переконалися, що в своїй вразливості ви дійшли…
— Де? — перебив я його, — де ви бачите місіс Хадсон? — Він знову почав мене дратувати. — Це така ж місіс Хадсон, як я Конан Дойл, а ви — Шерлок Холмс. Але браво, гра бездоганна. Досі жодного зриву! Мене навіть тішить, що я маю справу з таким супротивником… — А про себе подумав: воно й добре, що затримані не відмовлялися од маскараду. Нехай скотлендярдівці застукають їх на гарячому.
— Ну, — всміхнувся він, — хто ж тоді я такий?
— Я навіть міг би припустити, що ви сер Джон Хейр,[1] коли б не знав, хто ви насправді. Професор Моріарті, от ви хто!
Професор зареготав, мов божевільний. Потім глянув на мене так, ніби бачив уперше, і спробував знову розсміятися, та тільки мугикнув.
— Але ж ви чули, як я грав на скрипці… — У його голосі вчувалася розгубленість.
— Е, то пусте. Зіграти какофонію може хто завгодно. Для цього не треба бути славетним детективом.
— Уотсоне, давній мій друже! — сіпнувся Моріарті. — Мене ж знає ось вона, місіс Хадсон…
— Собака Баскервілів вам друг. Я не маю сумніву: ця особа, що разом з вами, — інопланетянка.
— Стривайте, — завагався професор, — з цього приводу Герберт Уеллс сказав, що в оних представниць легко зауважити такі прикмети: у них смикається нижня повіка правого ока, вони весь час кусають губи, на обличчі вони бліді. Перевірте, у мене в кімнаті лежить книжка.
Я не хотів дивитися ні в яку книжку (Уеллса, хвалити бога, знаю назубок), а замість цього пильно вдивлявся в обличчя інопланетянки.
Псевдо-місіс Хадсон сиділа, кусаючи нижню губу, повіка в неї смикалася — правда, не права, а ліва. Обличчя кольором не відрізнялося від гербового паперу найвищого гатунку.
Мені страшенно захотілося покадити люлькою, зробити кілька хімічних реакцій і потирликати на скрипці: я вочевидь переживав те, що за таких самих обставин мусив би відчувати мій приятель Шерлок Холмс, який умів притиснути супротивників залізною логікою.
Я витер спітніле чоло. Хоч цих двох злочинців і було спіймано, та проблем у мене не поменшало. Передусім де ж Холмс (я маю на увазі оригінал)? Чи живий він ще, чи не загрожує йому небезпека? По-друге, в мене були великі побоювання щодо люльки-передавача: а що, як вона все транслювала й слід чекати нападу інопланетян? І нарешті, минуло вже шість хвилин, а Грегсона чи Лестрейда ні слуху ні духу…
Я схопив цю кляту люльку і сховав її під подушку, якої не встигла прибрати з канапи місіс Хадсон, чи хто вона там така. Це викликало в неї новий переляк. Ще б пак: адже від цього перерветься трансляція! І тільки-но я подумав, що треба було давно скористатися подушкою або засунути люльку в скрипку й без упину пиляти по ній смичком, щоб заглушити передачу, як почув, що біля будинку зупинився екіпаж.
— Та-ак, — з дверей промовив Грегсон, записником зсуваючи капелюха на потилицю.
Інспектор слухав мене, як і мого славетного друга, — з подивом, жахом і цікавістю. Такий же вираз обличчя мали й затримані.
— …з-під подушки поки що не можна, — закінчував я вводити Грегсона в курс справи. — Коли ця місіс (встановлювати її істинне прізвище — то вже ваш клопіт) упустила люльку на підлогу, то остаточно виказала себе. Бачили б ви, як вона злякалася, що передавач зіпсується! Виходячи з усього, не важко збагнути, що ніякої місіс Хадсон у природі ніколи не існувало, а був лише інопланетний резидент. Ну, а щодо Моріарті, то він, по-моєму, виступає в ролі компрадора. Тепер ви бачите, з ким ми маємо справу?