— Десять кілограмів сьогодні, щонайшвидше — через чотири години. Знаю, це нелегко. Але постарайтесь, голубе. (Він уперше так назвав Павла Петровича.) У лікарні вмирає льотчик із Праги. Ми одержали завдання — синтезувати легені, нирки, великі ділянки шкіри. Це фантастично, але на це — остання надія. Ви вже почали монтаж суперцентрифуг?
— Починаємо, — розгублено відповідає Павло Петрович і чомусь навіть не дивується, звідки Григор’єв дізнався про центрифуги…
— Алло… Здрастуйте, Сергію Йосиповичу! Говорить професор Григор’єв. Вас уже попередили? Наш Обчислювальний може впоратися. Тому сьогодні й ви працюєте повністю на нас. Треба перевірити дані Інституту біохімії про склад білків у легенях, нирках і шкірі одного хворого. Після перевірки ви по коду спадковості встановите склад нуклеїнових кислот. З Інституту біохімії вам уже прислали дані?
Професор повільно кладе трубку. Він добре уявляє, що станеться сьогодні в двох найбільших обчислювальних центрах республіки.
Туго згорнуті кільця стрічок будуть рости на столах. Спочатку люди відсунуть письмове приладдя, щоб розмістити їх. Кожну стрічку треба прочитати, деякі дані знову ввести для перевірки в обчислювальну машину.
Згодом пластмасових кілець набереться стільки, що їх почнуть складати на спеціальних майданчиках. Коли б їх розгорнути в одну доріжку, — вона простяглася б від Землі до Місяця.
Потім усі ці стрічки введуть у дві обчислювальні машини, де осередками пам’яті служать атоми. Машини запам’ятають усю інформацію, опрацюють і узагальнять її. їхні висновки перевірять і узагальнять люди. Вони побачать на стрічках нескінченні ряди чисел і будуть знати, що ці числа повинні лягати в стрункі рівняння, з яких і складається частина “рецепта життя” — інформація про склад нуклеїнових кислот у легенях, нирках, шкірі однієї людини…
А десь крутитимуться і даремно дзвонитимуть в Обчислювальний центр інженери. їм буде нелегко цього дня без точних розрахунків.
В іншому місці не зможуть провести дослідів учені, бо в Обчислювальному не складуть для них рівнянь.
Але іншої ради нема. Від цього залежить порятунок конкретної людини — льотчика з Праги — і, хто знає, можливо, багатьох тисяч людей, чиї серця, нирки, легені не можуть більше працювати.
…Професор Григор’єв ковтає одразу дві таблетки пірамідону. Від перевтоми болить голова. Сьогодні треба підготувати всі апарати і прилади. Досить не врахувати бодай одної ланки в довгому ланцюгу — і вся робота піде нанівець. Але як урахувати все?
Він грюкає дверима кабінету і прямує по коридору. Якась лаборантка намагається його зупинити, швидко йде поруч.
— Дозвольте мені після одинадцятої піти. Хоча б на дві години…
Професор розгублено дивиться на неї. Що вона торочить, ця Люся? “Ага, я ж обіцяв. З Арктики приїздить її наречений. Пробуде в Києві лише кілька годин. За два роки вони бачилися загалом не більше двох місяців. А для дівчат у її віці кохання — завжди найголовніше. Тут ніякі пояснення не зарадять”.
— Сьогодні не можна, — різко говорить професор, відразу ж забувши, що “завтра” для неї не існує.
Він іде далі. Хлопець, що прилітає з Арктики, — його син… Хода професора трохи сповільнюється, плечі опускаються, ніби на них лягає якийсь невидимий вантаж…
Професор Григор’єв влітає в лабораторію № 4. Поли халата звихрюються за ним, ніби пінистий слід від глісера.
— Вітаю! — з Погрозою гукає він од порога. — Легені і нирки не дають реакції на білок Дельта 7. Ось що накоїли ваші мікроелементи.
Чоловік у кріслі не поворухнувся. На втомленому обличчі лише шкіра збирається в зморшки, нависає складкою над переніссям. Він запитує:
— Встановили причину?
Професор Григор’єв нервово ковтає повітря, його губи тремтять від погано стримуваного гніву:
— Я був дурнем, коли послухався вас! Але це востаннє, чуєте? Вам немає діла до людей! Вам наплювати, що зараз вмирає людина! Для вас найголовніше — дослід!
Чоловік у кріслі не слухає професора. Глибока борозна на переніссі і спокійні великі очі створюють враження, що чоловік дивиться кудись крізь невидимі окуляри, що дають йому змогу бачити те, чого не помічають інші.
— Я наказав почати все спочатку. Але ваш невдалий дослід може коштувати життя людині, — веде далі Григор’єв. Гнів поволі вщухає.
— Чому немає реакції на білок? — як і раніше, не слухаючи, говорить той, інший. — Чи означає це, що ми помилились?
— Це ви встановите потім, Євгене Іллічу, а зараз треба заново створити органи й пересадити їх людині, — нетерпляче говорить Григор’єв і думає: “Чорти б забрали цю мумію з її філософією!”
“Мумія” не реагує. Сизий цигарковий дим пливе од неї, ніби вона спалює свої пергаменти. А втім, ніколи не можна знати наперед, як поведеться цей незрозумілий чоловік.
Нарешті чоловік у кріслі повертається обличчям до співрозмовника:
— Генетичний код хворого складений правильно. Синтез проведіть ви і Костянтинівський, а я з’ясую, що трапилось.
— Нема чого з’ясовувати. Дослід невдалий. Зараз не час аналізувати, — заперечує професор Григор’єв.
— Невдалий дослід Олександра Флемінга виявився найвдалішим у його житті. Він відкрив пеніцилін, — говорить Євген Ілліч.
— Це я знаю й без вас! — знову спалахнувши, кричить Григор’єв, круто повертається і вибігає з лабораторії. Вже з порога кидає:
— Робіть, що хочете, тільки дайте мені спокій!
Він мчить коридором, думає: “Він теж має рацію. І я маю. Але знаю одне: я поступаюсь йому востаннє”. Проте в цьому він не зовсім упевнений…
Євген Ілліч залишається сидіти в кріслі. Бере нову цигарку. Сірник обпікає йому пальці. Він перебирає в пам’яті весь хід процесу. Він думає про тонкі механізми природи, де кожен гвинтик на своєму місці. Дехто вважає, що кращих гвинтиків і кращого місця для них не знайти. Чи так це? Від того, як відповідає на це питання вчений, залежить його шлях у науці. У Євгена Ілліча також є відповідь…
Щоб нейтралізувати отруту в організмі хворого, він запропонував наситити певні тканини мікроелементами. І ось органи не дають типової реакції. Причина здається ясною… Але…
Він не поспішає з висновками. Думає: “Природа записує рецепт життя двома мовами: хімічною і фізичною. Життя — це не просто поєднання певних речовин в організмі, а насамперед — хід процесів у них. І якщо поєднання речовин записано хімічною мовою, то хід процесів має мову імпульсів, ритмів — мікропорцій енергії, яка засвоюється і витрачається в системі на її потреби. Чи буде помилка в хімічній мові завжди означати помилку в мові фізичній?”
І ще одне, засвоєне ним уже давно: “Природа не любить копій. Вона намагається накласти вето на точне копіювання і водночас не забороняє перевершувати її…”
Євген Ілліч поволі піднімається, ходить із кутка в куток кімнати й виходить до лаборантів.
— Михайле, закладіть синтезовану нирку в КЕ.
На екрані комплексного енергоприймача спалахує вогняна карта ритмів. З аналізатора-обчислювача повзе довга стрічка.
Євген Ілліч дивиться то на карту ритмів, то на стрічку. В сплетінні й вібрації вогняних струмків б’ється життя, створене тут, в інституті. Він звіряє стрічку з програмною і відразу ж помічає відмінність. У трьох місцях зубці не збігаються, ритми змінились. Але прихід і витрата енергії в межах норми.
Тоді він наказує ввести в нирку вірусний білок Дельта 7. І зразу ж картина міняється. Зубці витягуються в напрямі до пульсуючої грудочки полум’я і гасять його, перетворюючи на бліду пляму. Пляма віддаляється від них і швидко повзе в куток… Це означає…
Звичним рухом згортає стрічку, думаючи про інше.
— Михайле, — тихо говорить він своєму помічникові, — є припущення: синтезована нирка має нову якість. Її клітини не намагаються зруйнувати вірусного білка. Мікроелементи в них служать додатковими акумуляторами енергії. За їх рахунок клітини в місці появи вірусу створюють потужне електромагнітне поле і нейтралізують заряд чужого білка. Нуклеїнова кислота вірусу лишається замурованою, як у склепі, і вірус не може розмножуватись. Він виводиться в нирки. Ось чому не було реакції на білок Дельта 7. Це дуже простий і надійний засіб захисту — надійніший, ніж усі відомі раніше…