— Габрієлю, навіщо тобі той замок? — обізвався гладкий чоловік з індіанським обличчям. Він дивився вперед на стрімкий кам’янистий берег.
— По-перше, не тільки мені, а й тобі, а по-друге, цей замок мені подобається, і місцевість гарна, — відповів його худорлявий товариш.
— Можна подумати, що ти все життя тільки й жив, що по замках.
— Ні, Семе, я не жив по замках. Я одна з тих мурашок, які кубляться в міських кам’яницях. Сім’я наша ледве зводила кінці з кінцями. Економили на всьому. Правда, багаторічна економія дала змогу старому заплатити за моє навчання в коледжі, а от утримувати мене він уже не мав сили. Доводилося підробляти. Я розвантажував вагони з коксом, чистив каналізацію, а одного разу з гуртом таких, як сам, попав на холодильник скотопромислової компанії — складувати м’ясо. Семе, скільки там м’яса! І на кожній бичачій туші фіолетове клеймо компанії. Ліфти качали нові й нові штабелі на восьмий, дев’ятий, а потім і десятий поверхи. Кожен поверх завдовжки як вулиця. Якось, може, від холоду — температура там увесь час була мінус п’ятнадцять — я, вдягнений у ватяний комбінезон і вушанку, раптом відчув, що стою серед трупів замордованих тварин. Отоді в мене й виникла думка створити штучну істоту: безглузду, з нерозвиненою нервовою системою і єдиним інстинктом — їсти. Ця, істота мала б розмножуватись вегетативно, як рослина або низькоорганізована тварина, а рости — в багато разів швидше за дощовика. Півроку я віддав бібліотекам, щоб переконатися: думка, яка так міцно засіла мені в голову, не ідея фікс. І тоді я зважився виступити.
— Я пам’ятаю той виступ, — промовив індіанець. — Але, слухаючи твої пристрасні тиради на захист тварин, я думав про людей. Я бачив провінційне індіанське містечко, в якому люди їдять м’ясо тільки на свято, бачив тисячі напівголодних студентів, одним із яких був сам… І вже тоді знав, чим це скінчиться: хтось із “акул” ще більше натовче собі калитку на тому винаході,— а що ідея з часом стане винаходом, у мене не було сумніву. Я довго вагався, перш ніж пристати на твою пропозицію співробітничати. Та потім мені спало на думку, що коли хтось із промисловців і урве від того винаходу, то це станеться завдяки конкуренції, а отже — неминучому зниженню цін на м’ясо. Люди зможуть хоч попервах наїстися досхочу. Це вже був той розумний компроміс між власною шкурою та інтересами суспільства, який дав мені моральне право взяти участь у твоєму ділі. — На вилицюватому обличчі індіанця блукала глузлива посмішка.
— Саме тоді, на засіданні наукового товариства, серед слухачів була ще одна людина…
— Знаю. Ота руда з економічного факультету. Марієтта, здається.
— Так. На останніх двох курсах у мене з нею був роман. Вона водила мене по своїх родичах, багатству яких я міг протиставити лише здібності у навчанні. Одного разу її старий забрав нас на цілий місяць до їхнього маєтку, який вони також скромно називали віллою. То був замок у хащах Амазонки. Звісно, ніяких доріг, крім злітної смуги. Будували його з місцевого граніту, решту будматеріалу доправляли вертольотами, її батько пишався тим замком, а вона — батьком. Треба сказати, старий був-таки чоловіком компанійським і мужнім. Не всяк відважиться полювати на кайманів, а він полюбляв це заняття, ще й мене з собою брав. До того ж він не належав до тих багатіїв, які конче прагнуть підшукати своїм дітям до шлюбу рівню. Так-от, Семе, дні, що їх я провів у тому замку з рожевого граніту, були найщасливішими. І найтрагічнішими, бо я тоді зрозумів, що влитися в родину Марієтти — все одно, що відмовитися від самого себе… Відтоді я потай мрію про замок, схожий на той, у якому я зазнав радості, але власний.
— Ніколи не помічав у тобі мрійника, — з усміхом зауважив гладкий індіанець, не зводячи очей із гранітного схилу. — Але ж, Габрієлю, випустивши ту потвору, ми ризикуємо занапастити і сельву, і все довкола.
— Зате Таппінгер не матиме підстав звинувачувати нас у невиконанні угоди. До того ж, я певен, що коли справа дійде до випробування, скотопромисловець одразу збагне, чим це пахне.
— Що ж, хай буде по-твоєму. — Сем підвівся і, обтрусивши з грудей і живота пісок, почав одягатись. — Час уже йти. Скоро з’явиться літак.
Стрімкий кам’янистий берег затоки переходив у вкриту густими травами площину, праворуч над якою навис застиглий вал зеленого моря джунглів. Немов бризки, над тим валом ряхтіла сила-силенна птаства. Сандалії двох чоловіків лунко хльопали по бетону злітної смуги, на другому кінці якої здіймалися в небо гострі вежі рожевого замку. Коли до замку лишалося з півмилі, в тишу ввірвалося туркотіння, а за мить з-над океану з’явився літак.
Сухий, зігнутий дід у чорному смокінгу дріботів від літака, спираючись на ціпок, поряд з огрядним Перерою. Шкіра на його обличчі коричнева, без жодної зморшки, нагадувала хітин. Коли ручкалися, Спільманові здалося, що він тисне лапку комахи — тверду й холодну. І ще йому здалося, що тій сухій лапці нічого не варто розчавити його людську долоню.
Президент компанії знав ціну часові.
— Де ви збираєтесь демонструвати вашу нову біосистему? — запитав він, окинувши байдужим поглядом двох біологів у зелених шортах. Спільман завважив, що губи Таппінгера, коли він говорив, були нерухомі — слова вискакували ніби аж із горлянки.
— Тут, на полі, — відповів Спільман.
— То й почнемо, — коротко продеренчав Таппінгер.
Сем пішов до замку і скоро вернувся з блискучим мачете й колбою, на дні якої рухалася невеличка, завбільшки як горошина, кулька. Таппінгер мовчав, недовірливо втупившись у ті предмети. Сем витрусив кульку в траву, і відразу ж та дала про себе знати бурим газом, який заструмував із того місця, куди вона впала. Через чверть години кулька вже нагадувала добрий гарбуз, а газу з неї валило стільки, що чоловікам довелося стати з навітряного боку. Куля рухалася по спіралі, виїдаючи довкола траву аж до корінців. Ділянка, яку вона об’їдала, нагадувала лишай, присипаний сірим пилом. Тим часом апетит у неї зростав, вона, мов шалена, жадібно накочувалася по колу ротовим отвором на кущі соковитої трави. Спільман занепокоєно поглядав на Таппінгера. Але той, як зачарований, дивився на кулясту істоту; в зіницях його немигаючих очей поблискували щасливі вогники. Коли “дощовик” досяг метра в діаметрі, а сірий лишай на землі став завбільшки як тенісний корт, почувся занепокоєний голос Перери:
— Містере Татшінгере, може, годі… Гадаю, усе й так ясно.
— Ні, — відказав президент, і в його голосі Спільман відчув ту ж крицеву твердість, що і в потиску руки. — Я повинен знати всі можливості нової біосистеми.
Вони вже давно стояли на бетоні злітної смуги. Поблизу все було об’їдене. Вітер підхоплював пилюку з сірого “лишая” і, змішавши з бурими газами, розносив по полю. Під “дощовиком” зникали пташині гнізда, ящірки, залишалися переритими хом’ячі нори і мурашники. Спостерігаючи, як чорні величезні зуби потвори викрешують іскри з бетону злітної смуги — м’ясний гриб, мабуть, відчув запах живої плоті, бо, вони стояли з підвітряного боку, — Спільман сказав:
— Послухайте, Таппінгере, ще трохи, і нова біосистема стане небезпечною для нас.
— Пусте, — заперечив керівник компанії. В його зіницях зблиснули лихі вогники. — Та й смердить же! — скривився президент, коли закрут вітру швиргонув на них хмару газу, і в його деренчливому голосі вперше прозвучали веселі нотки. — А м’ясо в нього не отруйне?
— За смаковими якостями та калорійністю м’ясо цієї істоти таке ж, як і в Діка, — відповів Спільман.
— Перевіримо, перевіримо… Джюре! — Таппінгер значуще кивнув у бік літака.