Перера швидко, як на нього, збігав до літака і повернувся з автоматом.
— Гадаю, час заколоти кабана, — сказав президент компанії.
Але Перера не встиг натиснути на спусковий гачок. Шкіра триметрового в діаметрі “дощовика” не витримала власної ваги: він репнув і розвалився навпіл, хлюпнувши в пилюку сукровицею. Ті дві частини нагадували половинки розколотої дині з чорними зубами на тому місці, де в дині мала бути зав’язь. Президент, обіпершись на ціпок, дивився на кількатонні гори добірного м’яса, і в його немигаючих очах спалахували то лукаві, то веселі, а то й жадібні вогники. Сем поспішив з мачете до гриба.
— Чого він побіг туди? — запитав Таппінгер.
— Коли не відрізати решток рота, через кілька хвилин обидві половини стануть самостійними м’ясними грибами, і все почнеться спочатку.
— О гідра! — В голосі президента компанії чулося схвалення і подив. — Семе, не займайте!
Сем спинився від раптового окрику.
— Не займайте! — голосно повторив Таппінгер.
Обидві половинки тим часом почали згортатися, як згортається їжак, ховаючи живота. Поки Сем розмірковував, чи слід йому виконувати наказ президента, половинки гриба перетворилися на дві кулі. Та, що була ближче до Сема, крутнулася в його бік, і біолог кинувся навтіки, здіймаючи куряву.
Спільман, показавши рукою на сплюндроване поле, гостро сказав:
— Таппінгере, ви нищите нашу місцевість!
— Вашу, таки вашу… — примирливо відказав президент.
Він витяг із внутрішньої кишені складений учетверо аркуш і подав Спільманові. То була дарча на замок і дві тисячі п’ятсот акрів землі, засвідчена столичним нотаріусом.
— Я ж повинен знати до кінця можливості нової системи.
— Ваша допитливість нам дорого обходиться, — зауважив Сем, відхекуючись. — Та й вам це теж може коштувати…
Але для Таппінгера, здавалося, перестали існувати його супутники. Він не зводив очей із гладких істот, які з подвійним апетитом знищували траву і все, що в ній водиться. Вітер подужчав. На чорній рівнині вперше закрутився вихор, і скоро в небо уп’явся стовп пилюки й газів. По тому стовпу, як по трубі, перекочувалися в небесну блакить порох і руді пари. Згодом важка хмара тієї суміші заступила сонце. Два “дощовики”, пооб’їдавши простір уздовж злітної смуги на кілька десятків гектарів, швидко догнали розмірами гриба, з якого утворились. Один із них перекотився через завузьку вже для нього злітну смугу, заходився оголювати місцевість з другого боку.
Спільман і його друг стояли як на голках. Першим не витримав Спільман. Вхопивши президента за барки, він прокричав у хітинове лице:
— Таппінгере, кінчайте випробування!
І, як на підтвердження його слів, обидві кулі луснули, утворивши чотири половинки, які почали швидко згортатися. Сем кинувся до однієї з пар і встиг відрубати ротовий отвір разом із зубами. Друга половина тим часом згорнулася, і Семові довелося тікати. Перера, не чекаючи команди Таппінгера, кинувся до другої пари і почав садити кулями в обидві половинки.
— По зубах, Джюре, по зубах! — кричав Спільман, але здоровань не чув за тріскотом автомата.
Кулі зникали в живому м’ясі, не завдаючи потворі ніякої шкоди. Автомат мав чималий магазин, і Перера не шкодував набоїв, затято полосуючи довгими чергами вздовж і поперек. Але рани враз позатягувало, і половинки заворушилися, розгойдуючись із боку в бік. Раптом сталося несподіване: “дощовик”, у якого Перера впритул садив із автомата, крутнувся й збив із ніг здорованя. Тієї ж миті кількатонний тягар притиснув бідолаху до землі. Над курною рівниною розлігся зойк розпачу й болю, “дощовик” почав сильно газувати.
Президент компанії, пожбуривши ціпок, на якого досі спирався, кинувся до літака. Біологи за ним. Дихати було важко. Над землею стелилися хмари пилюки й газу, але Таппінгерові, здавалося, не потрібне було повітря. Він не біг, а стрибав, як цвіркун, великими і легкими стрибками. Поли смокінга тріпотіли, як чорні крила. Коли біологи наблизилися до літака, з кабіни вже чути було його тривожний голос:
— Негайно два вертольоти з вогнеметами і гарматами! Ви чули? Негайно!
Тим часом “дощовики” нищили все довкола. Один добирався аж до сельви, другий і третій котилися до затоки й океану. Раптом “дощовик”, що був на березі затоки, зник. Його привабили чаїні гнізда у скелях, і він зірвався. Другий об’їдав зелень неподалік від океану.
Троє чоловіків дибали злітною смугою до затоки. Спільман з відчаєм дивився на чорну, як після пожежі, площину. Таппінгер підібрав по дорозі ціпок і, глянувши в той бік, де лежав автомат, перехрестився.
З гори урвища було видно, як бурунить під берегом вода і як на її поверхні розпливаються руді плями. Часом із бурунів виривалися стовпи газу — їх підхоплював пасат і гнав до океану. Плесо затоки поволі бралося легким сірим порохом, який хвилі збивали в клубки брудного шумовиння.
Невідомо й звідки з’явилися вертольоти. Вони приземлилися неподалік на вузенькій злітній смузі, звихорене гвинтами повітря здійняло хмару куряви. Двоє в цивільному підійшли до Таппінгера, і він пояснив їм ситуацію.
— Все зрозуміло, пане президенте, — гаркнув один із пілотів. — По розривному снаряду на чудовисько. Гадаю, вистачить.
— Не раджу, — втрутився Сем. — Наробите ще більшого лиха. Із кожного шматка, в якому зостануться хоч залишки ротового отвору, виросте новий гриб.
— Тоді підсмажте вогнем! — Таппінгер показав рукою в бік сельви, де на узліссі серед дерев диміли два темні стовпи.
— Спалите ліс, — зауважив Спільман. В його холодному погляді, спрямованому на президента компанії, були зневага й цікавість. — Не вистачить усіх ваших мільйонів, Таппінгере, щоб відшкодувати збитки.
І враз на коричневому обличчі Мартеля Таппінгера від незворушності не лишилося й сліду. Воно зблідло, і, здавалося, на ньому тріскається хітин. Дрібні “шпарини” з’явилися спочатку в куточках рота, потім під маленькими блискучими очима, в чорних зіницях яких засвітилася запопадливість, губи розтяглися у винуватій посмішці.
— Що ж робити, хлопці?! — спитав він тремтячим голосом.
Біологи мовчали. На узліссі захиталася крона і впало велике дерево, за ним ще одне, розриваючи ліанові пута, гупнуло в пилюку. Над затокою урвався чаїний лемент. Зграї цих швидкокрилих птахів кружляли тепер далеко від берега, над поки ще чистою водою.
А плесо, вкрите шаром легкого шлаку й піни, морщилося водовертями, і здавалося, що на дні точиться запекла боротьба між велетенськими доісторичними чудовиськами.
— Ходімо, — сказав Спільман Семові.
— Заждіть! Габріелю, благаю, придумайте щось! — Від лискучої хітинової маски не лишилося й сліду, вона ніби полущилась і обсипалася, відкривши лице пойнятої розпачем людини. — Я заплачу, я відшкодую вам усі збитки. Ось. — Таппінгер витяг із кишені чекову книжку і вивів у ній суму з п’ятьма нулями. — Тут подвійне, ні, потрійне відшкодування. Ну, будь ласка, Габрієлю! Заради вашого свята, якого ви колись тут зазнали… Заради Марієтти!
Спільман здригнувся. Таппінгерові слова викресали спомин, який, ніби блискавка в горобину ніч, освітив усе довкола, і він на мить побачив рудоволосу дівчину серед росяної зелені, яскравий диск сонця над затокою, чистого, неначе щойно з ранкової купелі. Та блискавка враз згасла, і перед очима знову постала сіра, курна пустеля, узлісся, на якому падали дерева, багнисте плесо затоки, у вухах досі лунав розпачливий крик Перери.
— Не нагадуйте мені про це, — холодно мовив Спільман.
Він подумав, що пам’яті не зітреш і не купиш за гроші, як не купиш і звичайної порядності.
Сем узяв чек. Його вилицювате індіанське обличчя було спокійне і тільки в розкосих очах, як у жертовнику, палахкотів лихий вогонь жерців доби Монтесуми.
— Ходімо, бо буде пізно, — сказав Сем.
Вертоліт, розганяючи гвинтами хмари газу й куряви, завис над сплюндрованим узліссям, що згори скидалося на дивний город, на якому росли рухливі гарбузи. “Дощовики” — їх було вже більше сотні — жадібно обгризали кору з повалених дерев. Оббіловані стовбури нагадували кістки велетенських тварин. Спільман натис на курок, куля влучила в найближчу потвору, яка жадібно ласувала молодою паростю. Це на неї не подіяло. У череві “Молоха” зникали нові й нові кущі та деревця. Лише перегодя з вертольота помітили, що м’ясний гриб, у якого влучив Спільман, став не таким активним, здавалося, наситився. Він уже не крутився дзиґою, лише спроквола накочувався ротом на їжу, а тоді й зовсім спинився і став схожий на справжнього велетенського гриба-дощовика.