— Як тебе звуть? — запитав я.
— Ег-Антеуан.
— До якого племені належиш?
— До племені кель-тагат.
— Кель-тагат — раби племені кель-рела, володарів Хоггару?
— Так, — відповів він, скоса кинувши на мене погляд.
Здавалося, такі розпитування про Хоггар були йому не до вподоби.
— Кель-тагат, якщо я не помиляюсь, оселилися на південному заході Атакору[19]. Що ти робив так далеко від рідних місць, коли ми врятували тобі життя?
— Я їхав через Тіт до Ін-Салаха, — сказав він.
— Що ти мав робити в Ін-Салаху?
Він уже готовий був відповісти, та раптом ми побачили, як він затремтів. Його очі втупилися в одну точку в печері. Ми подивилися туди. Він побачив наскельний напис, який годину тому приніс таку радість Моранжеві.
— Ти знаєш, що це? — запитав той, раптом споважнівши.
Таргієць не прохопився жодним словом, але його очі
дивно заблищали.
— Тобі це відоме? — наполягав Моранж.
І додав:
— Антінеа?
— Антінеа, — повторив чоловік.
І замовк.
— Відповідай капітанові! — гримнув я, відчуваючи, як в мені наростає незрозумілий гнів.
Таргієць подивився на мене. Здавалося, що зараз він заговорить. Але його очі враз посуворішали. Я відчув, як під його лискучим покривалом напружилось обличчя.
Ми з Моранжем обернулися.
Біля входу до печери стояв засапаний, спантеличений і знесилений від марного бігу Бу-Джема.
РОЗДІЛ VI
НЕБЕЗПЕЧНИЙ САЛАТ
Тієї миті, коли Ег-Антеуан і Бу-Джема опинили віч-на-віч, мені здалося, що обидва вони здригнулися тут-таки опанували себе. Це було, повторюю, скоромин ще враження. Однак воно викликало бажання розпита на самоті у нашого провідника про нового супутника.
З самого ранку ми дуже втомилися. Тому й вирішили провести день і навіть ніч у печері, дочекавшись, коліі вода повністю спаде.
Коли я, прокинувшись, визначав на карті шлях, яким ми мали пройти вдень, до мене підійшов Моранж. Вігі був дещо розгублений.
— За три дні ми досягнемо Шіх-Салаха, — сказав я йому. — А може, й післязавтра, бо верблюди йдуть добре.
— Можливо, ми розлучимося раніше, — мовив він.
— Як це?
— Так, я трохи змінив свій маршрут і не маю наміру йти напрямки до Тіміссао. Спочатку хочу зазирнути в глиб масиву Хоггар.
Я насупив брови.
— Що це за нова ідея?
Водночас я шукав очима Ег-Антеуана, який, я це бачив, напередодні і кілька хвилин тому розмовляв з Моранжем. Він незворушно прошивав просмоленою ниткою одну з сандаль, котрі дав йому Бу-Джема, і навіть не підвів голови.
— Ось, — пояснив Моранж, ніяковіючи дедалі більше. — Цей чоловік сказав, що в багатьох печерах західного Хоггару є аналогічні написи. Ці печери розташовані неподалік шляху, яким він повертатиметься додому. Шлях веде через Тіт, Ор, через Сілет до Тіміссао, що становить менш ніж двісті кілометрів. Це майже класичний шлях[20]. Він наполовину скорочує відстань, яку мені довелося б подолати самому від Шіх-Салаха до Тіміссао, якби ми розлучилися. Бачите, це теж до певної міри причина, що спонукає мене…
— До певної міри? До дуже певної міри, — відказав я. — Отже, ваше рішення остаточне?
— Так, — відповів він.
— Коли ви маєте намір залишити мене?
— Хотів би зробити це сьогодні. Дорога, якою Ег-Антеуан йтиме до Хоггару, перетинає ту, що стелеться приблизно за чотири льє звідси. У зв’язку з цим маю до вас невелике прохання.
— Прошу.
— Дайте мені одного з ваших верблюдів, який несе багаж, бо мій супутник-таргієць втратив свого.
— Верблюд, котрий несе ваш багаж, належить вам, як і ваш мехарі, — сказав я холодно.
Кілька хвилин ми мовчали. Моранж почував себе ніяково. Я роздивлявся карту. Майже скрізь, але особливо в південному напрямі, недосліджені регіони Хоггару являли посеред забарвлених коричневим кольором уявних гір численні білі плями.
Нарешті я мовив:
— Ви даєте мені слово, що, побачивши ці славнозвісні печери, прийдете через Тіт і Сілет до Тім^ссао?
— Чому ви запитуєте про це?
— Бо, в разі, якщо ви даєте таке слово і, звичайно, якщо моє товариство вам не набридло, я супроводжуватиму вас. Зроблю гак кілометрів на двісті і вийду до Шіх-Салаха з півдня, замість того щоб прийти туди з заходу. От і все.
Моранж схвильовано подивився на мене.
— Чому ви робите це? — промурмотів він.
— Друже мій, — я так звернувся до Моранжа вперше, — любий друже, мені притаманне відчуття, яке в пустелі особливо загострюється, — відчуття небезпеки. Маленький доказ цього я дав вам учора вранці, коли розпочалася буря. З усіма вашими знаннями в галузі наскельних написів, ви, здається, не досить чітко уявляєте, що таке Хоггар і з чим ви можете там зустрітися. Припустивши це, я вважаю за краще не дозволити вам їхати самому й наражатися на певний ризик.
— У мене є провідник, — сказав він з чарівною наївністю.
Ег-Антеуан, не розгинаючись, продовжував лагодити свою сандалю.
Я наблизився до нього.
— Ти чув, що я сказав капітанові?
— Так, — спокійно відповів таргієць.
— Я його супроводжуватиму. Ми залишимо тебе в Тіті, й ти все підготуєш, щоб ми без перешкод подорожували далі. Де та місцевість, куди ти запропонував провести капітана?
— Не я пропонував йому, а він попросив мене про це, — холодно відповів таргієць. — Печери з написами — на відстані триденного шляху на південь, у горах. Спочатку путь досить важкий. Але далі він вигинається, і ви легко досягнете Тіміссао. Там чудові криниці, де напувають своїх верблюдів туареги-таїток, які приязно ставляться до французів.
— Ти добре знаєш дорогу?
Він знизав плечима. В його очах майнув погірдливий посміх.
— Я пройшов її двадцять разів, — сказав він.
— Тоді вперед!
…Ми йшли протягом двох годин. Я не перекинувся з Моранжем жодним словом. Інтуїтивно відчував, що це безумство — так зухвало вторгатися в малодосліджений, в найнебезпечніший район Сахари. Протягом двадцяти років усі змови, спрямовані на те, щоб підірвати французьку владу в колонії, виходили з цього сумнівного Хоггару. Що й казати! Я добровільно погодився на цей безумний намір. Відступу вже немає. Навіщо псувати мій жест, даючи волю поганому настрою? Врешті, слід визнати, що оборот, якого почала набувати наша подорож, подобався мені. З цієї хвилини в мене з’явилося відчуття, що ми наближаємося до чогось нечуваного, до якоїсь дивовижної пригоди. Не можна безкарно протягом місяців, років залишатися гостем пустелі. Рано чи пізно вона здобуває перевагу над вами, знищує в вас здібного офіцера, сумлінного трудівника, вбиває почуття обов’язку. Що приховується за цими таємничими скелями, в цих нетрях, які завдавали поразки найуславленішим мисливцям за таємницями?.. Ми йшли все далі й далі.
— Ви хоч певні, що цей напис являє інтерес і виправдовує наш намір? — запитав я Моранжа.
Мій товариш здригнувся. Я розумів його побоювання: чи не вирушив я з ним в дорогу супроти власного бажання. Коли ж я дав йому зрозуміти, що це не так, його сумніви розвіялися, і він заздалегідь торжествував.
— Ніколи ще, — відповів мені стримано, але в голосі його бриніла радість, — ніколи ще не знаходили грецького напису на таких широтах. Крайні точки, де їх бачили, — це південь Алжіру і Сіренаїку. Але в ХоггарІ! Зрозумійте ж. Авжеж, цей напис накреслено тіфінагськими літерами. Але ця особливість не знижує інтересу до знахідки: вона посилює його.
— Що, на вашу думку, означає це слово?
— Антінея[21] може означати лише власне ім’я, — сказав Моранж. — Кому воно належить? Визнаю, що не відаю, а що поспішаю на південь, спокусивши й вас, означає, що сподіваюсь знайти додаткові відомості. Його етимологія? Існує не одне, а може, й тридцять тлумачень. Подумайте про те, що тіфінагська абетка далека від грецької, і це породжує ще більше гіпотез. Хочете, я ознайомлю вас з кількома?
20
21