— Дуже прошу.
— Отже, перша: ’άντί і ναξ, жіноча постать на носовій частині корабля, — таке пояснення до вподоби Гаффарелю та моєму шановному вчителеві Берліу. Це можна застосувати й до скульптурних зображень на носі кораблів. (Існує технічний термін, якого не можу пригадати, хоч бийте мене сто п’ятдесят разів)[22].
Далі: ’άντίηά, що слід розділити на ’άντ і ναόξ, «та, що стоїть перед ναόξ» (храмом, тобто перед вівтарем, отже, жриця). Таке тлумачення захопило б Жірара й Ренана.
Наступна версія: ’άντίνεα складається з ’άντί і γεος, тобто «новий», що може означати дві речі: або «та, що протиставлена молодій», тобто, «стара», або «та, що є ворогом нового» або «ворогом молодості».
Існує ще одне значення слова ’άντί: «замість», але воно ускладнює розуміння сказаного вище. Крім того дієслово νεώ має чотири значення: «іти», «текти», «прясти» чи «ткати» й «нагромаджувати». Є й інші тлумачення. Візьміть до уваги, що в моєму розпорядженні на комфортабельному горбі мого мехарі немає ні великого словника Етьєнна, ні лексичного — Пассова, Папа або Лідделла-Скотта. Це свідчить, друже мій, якою відносною наукою є епіграфіка і як вона залежить від відкриття нового тексту, котрий суперечить попереднім даним, хоч і не з примхи епіграфістів та їхніх особистих концепцій Всесвіту[23].
— Це до певної міри й моя думка, — сказав я. — Але мене дивує, що, ставлячись так скептично до своєї мети, ви, не вагаючись, наражаєтеся на ризик, який може бути неабияким.
Моранж блідо всміхнувся.
— Я не тлумачу, друже мій, а колекціоную. Дом Гранже володіє знаннями, потрібними для висновків, яких він дійде на підставі того матеріалу, який я йому привезу, і котрі я сам через недостатню обізнаність неспроможний зробити. Я хотів трохи розважитись. Даруйте мені.
Цієї миті на одному з верблюдів, котрий віз вантаж, розв’язався слабо закріплений ремінь, і частина вантажу, перехилившись, упала.
Ег-Антеуан зліз зі свого верблюда й заходився допомагати Бу-Джема виправити становище.
Коли вони скінчили, я під’їхав до Бу-Джема.
— На наступній зупинці треба буде міцніше прив’язати ремені на верблюдах. Їм доведеться йти в гори.
Провідник здивовано подивився на мене. Досі я вважав зайвим тримати його в курсі наших нових задумів. Але мені здавалося, що Ег-Антеуан знав про них.
— Пане лейтенанте, шлях від Білої Долини до Шіх-Салаха не гористий, — сказав чамба.
— Ми підемо далі не Білою Долиною, а спустимося на південь через Хоггар, — зазначив я.
— Через Хоггар? — промурмотів він. — Але…
— Що «але»?
— Я не знаю дороги.
— Нас поведе Ег-Антеуан.
— Ег-Антеуан?!
Я дивився на Бу-Джема, що приглушено назвав це ім’я. Він втупив у таргійця погляд, у якому змішалися подив і жах.
Верблюд Ег-Антеуана йшов на десять метрів попереду, поряд з мехарі Моранжа. Чоловіки перемовлялися. Я зрозумів, що Моранж розпитує Ег-Антеуана про дивовижні написи. Але ми були не так далеко, щоб вони не чули наших слів.
Я знову подивився на нашого провідника й побачив, як він зблід.
— Що таке, Бу-Джема, що таке? — тихо запитав я.
— Не тут, пане лейтенанте, не тут, — прошепотів він. Його зуби клацали. Він додав, наче видихнувши:
— Не тут. Увечері, на зупинці, коли сяде сонце й він молитиметься, повернувшися обличчям на схід, поклич мене. Я тобі скажу… Але не тут. Він розмовляє, але слухає нас. Іди. Доганяй капітана.
— Щось нове, — промурмотів я і натиснув ногою на шию мого мехарі, щоб приєднатися до Моранжа.
Була приблизно п’ята година вечора, коли Ег-Антеуан, який їхав попереду, зупинився.
— Це тут, — сказав він, спускаючись на землю.
Місцевість була похмура, але мальовнича. Зліва від нас фантастична гранітна стіна врізалася сірим гребенем у червоне небо. Цю стіну з верху до низу розтинали звивисті коридори, мабуть, тисячу футів заввишки і такі вузькі, що три верблюди навряд чи змогли б пройти в ряд.
— Це тут, — повторив таргієць.
Перед нами на заході, у світлі призахідного сонця простяглася бліда стрічка шляху, який ми мали залишити. Біла Долина, дорога на Шіх-Салах, надійні стоянки, розвідані джерела… А з другого боку — ця чорна стіна на тлі фіолетового неба, цей похмурий коридор.
Я подивився на Моранжа.
— Зупинімося, — сказав він просто. — Ег-Антеуан радить нам поповнити запас води.
За спільною згодою ми вирішили, перш ніж вирушимо в гори, провести ніч тут.
Із темного заглиблення скелі, де било джерельце, каскадом спадала вода; поряд — кілька кущів та рослин. Спутані верблюди почали об’їдати листя.
Бу-Джема розклав на великому пласкому камені наш похідний посуд: виделки, олив’яні тарілки. Відкрита ним бляшанка консервів стояла поряд з салатом, який він назбирав на вологих берегах джерельця. Нервові рухи, якими Бу-Джема розкладав усе це на скелі, свідчили про те, що він хвилювався.
Передаючи мені тарілку, він нахилився і, вказуючи рукою на похмурий темний коридор, яким ми мали йти, прошепотів:
— Блед-ель-коуф!
— Що він каже? — запитав Моранж, зацікавившись його жестом.
— Блед-ель-коуф. Це країна жаху. Так араби називають Хоггар.
Бу-Джема повернувся й сів осторонь на своє місце. Зігнувшись, він почав їсти листя салату, яке залишив для себе.
Ег-Антеуан сидів непорушно.
Раптом таргієць підвівся. Сонце на заході було схоже на червоний недогарок. Ми побачили, як Ег-Антеуан наблизився до джерела, розстелив на землі свій синій бурнус і став навколішки.
— Не думав, що туареги так шанують мусульманські звичаї, — сказав Моранж.
— Я теж, — промовив я задумливо. Мене хвилювало інше. — Бу-Джема, — покликав я і водночас дивився на Ег-Антеуана.
Поринувши в свою молитву, обличчям на схід, він відверто не звертав на мене уваги. Коли він розпластався на землі, я гукнув ще голосніше:
— Бу-Джема, ходімо зі мною до мого мехарі, мені треба взяти дещо в сідельній кобурі.
Ег-Антеуан, усе ще навколішках, так само поволі, неквапом бурмотів свою молитву.
Бу-Джема не поворухнувся.
У відповідь я почув лише глухий стогін.
Ми з Моранжем скочили на ноги й підбігли до нашого провідника. Ег-Антеуан вмить опинився поряд з нами.
Із заплющеними очима і вже холодними кінцівками чамба хрипів у обіймах Моранжа. Я взяв одну його руку, Ег-Антеуан — другу. Кожен з нас намагався зрозуміти, що сталося…
Раптом схопився Ег-Антеуан. Він помітив на землі перекинутий гнутий казанок, що його перед тим араб тримав на колінах. Вхопивши його, почав уважно розглядати одне за одним кілька листочків салату, які там ще залишилися; раптом він хрипло зойкнув.
— Маєш, — пробурмотів Моранж, — тепер цей збожеволів!
Не зводячи очей з Ег-Антеуана, я побачив, як він побіг до каменя, де був наш обід. За хвилину повернувся до нас, тримаючи тарілку з салатом, якого ми ще не їли.
Узявши з казанка Бу-Джема один світло-зелений листок, соковитий, широкий, він порівняв його з тими, що були в наших тарілках.
— Афалеле! — сказав він спокійно.
Ми з Моранжем здригнулися — отже, це була афалеле, фалестез, як її називають араби в Сахарі, жахлива рослина, котра заподіяла смерть, швидше й вірніше, ніж зброя туарегів, частині експедиції Флаттерса.
Ен-Антеуан випростався. Його високий чорний силует вимальовувався на небі, що зненацька стало блідо-бузковим. Він дивився на нас.
А ми метушилися біля бідолахи провідника.
— Афалеле, — повторив таргієць, похитавши головою.
Бу-Джема помер серед ночі, не опритомнівши.
РОЗДІЛ VII
КРАЇНА ЖАХУ
— Варто зазначити, — сказав Моранж, — що наша експедиція, від самої Уаргли позбавлена пригод, тепер обіцяє стати цікавішою.
Він промовив це, підводячись з колін після молитви над могилою, яку ми насилу вирили й куди поклали тіло провідника.
22
23