Я не вірю в бога. Але коли щось і може вплинути на вашу силу, хоч би якою вона була, — силу зла чи добра, світла чи темряви, — то це молитва, яку прошепотіла така людина.
Два дні ми їхали, пробираючись крізь дивовижний хаос чорних скель, оточені ніби місячним, таким диким він був, краєвидом. Було чути лише гуркіт каміння, що перекочувалося під ногами верблюдів і падало в провалля, справляючи враження вибухів.
Справді, дивний похід. Протягом перших годин я намагався за допомогою компаса визначити напрямок нашого руху. Але незабаром усе переплуталося: безперечно, ми припустилися помилки — не врахували крок верблюдів. Я заховав планшет з компасом до сідельної кобури. Тепер ми покладалися лише на Ег-Антеуана, якого не мали змоги контролювати, і єдине, що залишалося — це довіряти йому.
Він їхав попереду, Моранж — за ним. Я був позаду. Перед моїми очима щоразу поставали найдивніші зразки вулканічної гірської породи. Але ці речі мене більше не цікавили. Я був захоплений іншим. Безумство Моранжа оволоділо й мною. Якби мій супутник сказав: «Те, що ми робимо, — безглуздя, повернімося назад, до відомих джерел, повернімося», — то я відповів би йому тепер: «Ви вільні. Я йтиму далі».
Надвечір наступного дня ми опинилися біля підніжжя чорної скелі, порізані відроги якої здіймалися на дві тисячі метрів над нашими головами. Це був величезний, похмурий бастіон, наче вежа феодального замку, який неправдоподібно чітко вимальовувався на тлі жовтогарячого неба.
Тут було джерело, оточене кількома деревами, що трапилися нам вперше, відколи ми заглибилися в гори Хоггару.
Біля нього стояла купка людей. Їхні верблюди марно шукали якоїсь поживи.
Побачивши нас, люди згуртувалися для оборони.
Ег-Антеуан, повернувшись до нас, пояснив:
— Туареги-еггалі.
І попрямував до них.
Ці вродливі еггалі були на зріст найвищими з туарегів, яких я будь-коли зустрічав. Вони з несподіваною послужливістю відійшли від джерела, поступаючись нам місцем. Ег-Антеуан сказав їм кілька слів. Вони оглядали нас, Моранжа й мене, з особливою зацікавленістю, що межувала з переляком, у всякому разі з повагою.
Я був здивований такою чемністю, а також тим, що старший із них відмовився прийняти від мене невеличкий дарунок, який я витяг із сідельної кобури. Здавалося, він уникає мого погляду.
Коли люди від’їхали, я висловив Ег-Антеуану свій подив. Адже їхня поведінка суперечила моїм враженням від попередніх зустрічей з жителями Сахари.
— Вони розмовляли з тобою шанобливо, навіть з острахом, — сказав я йому. — Але ж плем’я еггалі належить до високого роду. А кель-тагат, що, ти казав, з нього походиш, — це плем’я рабів.
У похмурих очах Ег-Антеуана промайнула усмішка.
— Це так, — мовив він.
— Тоді чому ж?
— Бо я сказав їм, що їду разом з тобою і капітаном на Гору Духів.
Ег-Антеуан повів рукою в бік чорної гори.
— Вони злякалися. Всі туареги Хоггару бояться Гори Духів. Ти бачив, щойно я вимовив цю назву, вони накивали п’ятами.
— Ти ведеш нас до Гори Духів? — запитав Моранж.
— Авжеж, — відповів таргієць. — Саме там є написи, про які я казав тобі.
— Ти не попередив нас про це.
— Навіщо? Туареги бояться ілгінен — духів з рогами й хвостами, вкритих шерстю, які вбивають тварин і насилають правець на людей. Але я знаю, що румі[24] не бояться їх і навіть глузують з цих страхів.
— А ти, — сказав я, — ти таргієць і не боїшся ілгінен?
Ег-Антеуан показав мені мішечок з червоної шкіри, причеплений до разка білого намиста на його грудях.
— У мене є амулет, — відповів він поважно, — його благословив сам вельмишановний Сіді-Мусса. До того ж я з вами. Ви врятували мені життя. Ви хотіли побачити написи. Нехай справдиться воля Аллаха.
Сказавши це, він присів навпочіпки, витяг свою довгу очеретяну люльку з мідною накривкою й почав статечно курити.
— Усе це стає дуже дивним, — промурмотів Моранж, наближаючись до мене.
— Не перебільшуйте, — озвався я. — Ви так само добре, як і я, пригадуєте те місце, де Барт розповідає про свою подорож до Ідінен — Гори Духів туарегів-аджерів. Ця місцевість мала таку недобру славу, що жоден таргієць не наважувався супроводити його. Однак він повернувся.
— Звичайно, повернувся, — промовив мій товариш, — але спочатку заблукав. Без води й харчів, він помер би з голоду і спраги, тому довелося розтяти собі вену й напитися крові. Така перспектива мало приваблює мене.
Я стенув плечима: зрештою це не я був винний в тому, що ми опинилися тут.
Моранж зрозумів мій жест і вирішив вибачитися.
— Втім, мені було б цікаво, — провадив він з дещо вдаваною веселістю, — познайомитися з цими духами й перевірити дані Помпоніуса Мела, який знав про них і поселив їх у горах туарегів. Він називає їх ежіпанами, блем’єнами, гамфазантами, сатирами… «Гамфазанти, — пише він, — голі; блем’єни — безголові, в них обличчя на грудях; у сатирів — нічого людського, крім лиця. Ежіпани, кажуть, мають звичайний вигляд». Сатири, ежіпани… справді, хіба не дивно, що цими грецькими іменами названо місцевих поганських духів? Повірте, ми натрапили на дуже цікавий слід; я переконаний, що Антінея — ключ до надзвичайних відкриттів.
— Цитьте, — сказав я йому, приклавши палець до вуст, — прислухайтесь.
Довкола нас у вечірніх сутінках, що насувалися, народжувалися дивні звуки. Вони були схожими на хрускіт, який супроводжувався протяжними й розпачливими, жалібними стогонами, що відлунювались у навколишніх ущелинах. Здавалося, ніби вся чорна гора зненацька застугоніла.
Ми подивилися на Ег-Антеуана. Він незворушно і далі курив свою люльку.
— Ілгінен пробуджуються, — кинув він.
Моранж мовчки прислухався. Він, безперечно, так само, як і я, розумів, що ці звуки — хрускіт перегрітих скель, каміння, ціла низка фізичних явищ; згадалася співуча статуя Мемнона…. І все ж цей несподіваний концерт не міг не вплинути гнітюче на наші збуджені нерви.
Мені пригадалася остання фраза бідолашного Бу-Джема.
— Країна жаху, — прошепотів він тоді ледве чутним голосом.
І Моранж повторив те саме:
— Країна жаху.
Дивний концерт припинився, коли на небі з’явилися перші зірки. Глибоко схвильовану дивилися ми, як спалахували вони одна за одною, крихітні блідо-голубі вогники. Цієї трагічної миті зірки єднали нас, самотніх, приречених, загублених, з нашими братами на вищих широтах, з тими, хто в цей час у містах, вже освітлених сяйвом електричних ламп, шалено ринувся в обійми своїх несамовитих пристрастей і куцих розваг.
Шет-Ахадх есса хетізенет
Матередіре д-Ерредіеаот,
Матесексек д-Ессекаот,
Мателахарх д-Еллерхаот
Еттане діенен, барад тіт-енніт аблтет.
Це співав Ег-Антеуан протяжно, гортанним голосом, який лунав урочисто й тужливо в тиші, що запала.
Я торкнувся руки таргійця. Він кивнув на сузір’я, що мерехтіло на небосхилі.
— Волосожар, — прошепотів я Моранжеві, вказуючи на сім блідих зірок.
Ег-Антеуан тим самим монотонним голосом знову заспівав тужливу пісню:
У ночі семеро дочок:
Матередіре і Ерредіеаот,
Матесексек і Ессекаот,
Мателахарх і Еллерхаот,
А сьома — це хлопець, що втратив око.
Раптом мене охопило почуття тривоги. Я схопив таргійця за руку, коли він утретє почав монотонно бурмотіти свій рефрен.
— Ми скоро будемо в печері з написами? — різко запитав я.
Подивившись на мене, він, як завжди, спокійно відповів:
— Ми вже біля неї.
— Біля неї? Чого ж ти чекаєш і не показуєш її нам?
— Щоб ви цього зажадали від мене, — досить зухвало відповів він.