— Я був у Баммако під час експедиції Моранжа і Сент-Аві, — сказав один капітан. — Думка тамтешніх офіцерів, на жаль, не відрізняється від висловленої командиром. Але хочу додати, що всі вважають це лише підозрами. Однак самих підозр не досить, коли йдеться про злочин.
— Панове, — сказав полковник, — у всякому разі їх цілком вистачить для того, аби вмотивувати наше небажання влаштувати йому прийом. Йдеться не про те, щоб винести йому вирок; але ми не зобов’язані садовити його до нашого столу. Це ознака братерської шани. Мушу знати, чи вважаєте ви своїм обов’язком виявити цю шану до пана Сент-Аві?
Сказавши це, він обвів поглядом офіцерів. Усі заперечно похитали головами.
— Бачу, ми однакової думки, — мовив він. — Але, на жаль, це ще не все. «Неаполь» прибуде в порт завтра вранці. Шлюпка, що забере пасажирів, вирушає з порту о восьмій годині. Треба, панове, щоб один з вас пожертвував собою й подався на пакетбот. Капітанові де Сент-Аві може спасти на думку приєднатися до нас. Ми не маємо наміру образити його, відмовивши у гостинності, коли він з’явиться, знаючи про традицію. Тому треба його, попередити. Слід натякнути, що йому краще залишитися на борту.
Полковник знову обвів поглядом офіцерів. Вони погодилися, але видно було, що кожен з них почувався ніяково.
— Не сподіваюся знайти між вами добровольця для виконання такої місії. Отже, доведеться когось призначити. Капітане Гранжан, мосьє де Сент-Аві також капітан. Краще, щоб він довідався про наше рішення від капітана. До того ж ви служите в нас не так давно. Тому я змушений звернутися саме до вас у цій прикрій справі. Навряд чи треба нагадувати, аби ви залагодили її якнайобачніше.
Капітан Гранжан вклонився, й усі полегшено зітхнули. Він тримався осібно й не зронив жодного слова, доки полковник був серед нас. І лише коли той пішов, капітан кинув фразу:
— Є речі, які слід було б враховувати для підвищення у чині.
Наступного дня під час сніданку всі нетерпляче чекали його повернення.
— Ну що? — коротко запитав полковник.
Капітан Гранжан відповів не відразу. Він сів до столу, де його товариші готували для себе аперитиви, і, хоч був людиною, з якої кепкували за його надмірну тверезість, перехилив одним духом цілий келих абсенту, не чекаючи навіть, доки розтане цукор.
— То що, капітане? — повторив полковник.
— Усе зробив як слід, пане полковнику. Можете заспокоїтися. Він не зійде на суходіл. Але, Боже мій, яка це неприємна місія!
Офіцери не наважувалися вимовити й слова. Лише дивилися з тривогою і цікавістю. Капітан Гранжан налив собі води.
— Отже, ще дорогою в шлюпці я приготував потрібні слова. Але, коли піднімався трапом, відчув, що все вилетіло з голови. Сент-Аві разом з командиром корабля був у курильні. Мені здалося, що я ніколи не наважуся сказати йому задумане, тим більше, побачивши, що він уже приготувався висадитися. Він був у легкому мундирі, при шпорах. Шабля його лежала на банкеті. Я відрекомендувався, і ми обмінялися кількома словами. Але, очевидно, я мав збентежений вигляд, бо зрозумів, що він про все здогадався. Залишивши під якимось приводом командира корабля, він відвів мене подалі. Там, біля великого стернового колеса, я наважився заговорити. Але що я казав, полковнику! Бурмотів щось безладне! Він не дивився на мене. Спершись на поручні, втупив погляд у далечінь і всміхався. Потім раптом, коли я остаточно заплутався у своїх поясненнях, він холодно подивився на мене й сказав:
— Дякую вам, любий товаришу, за те, що завдали собі такого клопоту. Справді, не варто цього робити. Я втомився й не маю наміру сходити на берег. Однак приємно було познайомитися з вами. А що я не можу скористатися з вашої гостинності, то ласкаво прошу бути моїм гостем, доки шлюпка причалена до пакетбота.
Ми повернулися до курильні, й він сам приготував коктейлі. Потім заговорив. Ми знайшли спільних знайомих. Ніколи не забуду виразу його обличчя, того іронічного відчуженого погляду, сумного й лагідного голосу. Ах, пане полковнику, шановні панове! Не знаю, про що базікають у Географічному товаристві чи у фортах у Судані… Але то якесь страшне непорозуміння! Щоб така людина була винна у тяжкому злочині, повірте, це неймовірно.
— Це все, пане лейтенанте, — завершив свою розповідь Шатлен. — Я ніколи не бачив такої сумної трапези. Офіцери поспішали закінчити сніданок мовчки, були неспроможні подолати гнітючий настрій. У цій тиші наші погляди раз у раз несамохіть зверталися до моря, де під легким бризом, на відстані одного льє гойдався на хвилях «Неаполь».
Корабель був на тому самому місці, що й увечері, коли офіцери зустрілися за обідом. І лише коли сирена й клуби диму, що виривалися з червоно-чорної труби, сповістили про відплиття пакетбота до Габеса, поновилися розмови, але вже не такі веселі, як завжди.
— Відтоді, пане лейтенанте, у форті в Сфаксі, наче чуми, уникали тем, які могли викликати розмову про капітана де Сент-Аві.
Шатлен говорив майже пошепки, й ті, хто населяв оазис, не чули його дивної розповіді. Минула година відтоді, як замовк наш останній постріл з рушниці. Заспокоєні горлиці пурхали довкола озера. Великі таємничі птахи літали під пальмами, що поринули у темряву. Вітер, не такий уже гарячий, колихав темні пальмові віти, примушуючи їх тремтіти.
Ми познімали наші каски і підставили обличчя під легкий подув вітерця. — Шатлене, — сказав я, — час повертатися до борджа.
Ми поволі зібрали підстрелених горлиць. Я відчував на собі погляд сержанта. В ньому наче були докір і жаль з приводу того, що він звірився мені. Але під час нашого повернення я не спромігся бодай словом порушити це тяжке мовчання.
Ми повернулися, западала ніч. Ще видно було над фортом обвислий на своєму держаку прапор, але його кольору було не розрізнити. На заході, за нерівними обрисами дюн, на темно-фіолетовому обрії зникло сонце.
Коли ми опинилися за воротами нашого форту, Шатлен залишив мене.
— Піду до стайні, — сказав він.
Залишившись на самоті, я вирушив до тієї частини форту, де мешкали європейці і був склад зброї. Невимовний сум огорнув мене.
Я думав про своїх товаришів у французьких гарнізонах: в цей час вони мали повертатися додому, де на них чекало вечірнє вбрання дольменів з петлицями, блискучі еполети.
«Завтра, — сказав я собі, — звернуся з проханням перевести мене в інше місце».
На втрамбованих земляних сходах було зовсім темно. Але в канцелярії, куди я увійшов, світилося.
Схилившись над паперами, за моїм столом стояв якийсь чоловік. Він був обернений спиною до дверей і не бачив, як я увійшов.
— Це ви, Гурю? Що ж, хлопче, будь ласка, не бентежтеся. Почувайте себе спокійно.
Чоловік підвівся. Він був досить високий на зріст, стрункий і блідий.
— Лейтенант Фер’єр, чи не так? Він наблизився і простяг мені руку.
— Капітан де Сент-Аві! Радий бачити вас, любий друже.
Цієї миті на порозі канцелярії з’явився Шатлен.
— Старший сержанте, — сухо промовив новоприбулий. — Не можу похвалити вас за те, що я встиг оглянути. Немає жодного мехарі[7], в якого не бракувало б кільця, а стайні мають вигляд, ніби в Гассі-Ініфель триста днів на рік ллє дощ. До речі, де ви були сьогодні пополудні? З чотирьох французів, які обслуговують форт, я застав лише одного п’яничку, що сидів за пляшкою горілки. Віднині все повинно змінитися. Так? Затямте це.
— Капітане, — мовив я глухо, тоді як Шатлен стояв, виструнчившись, — мушу сказати, що це я відповідальний за його відсутність у форті. Він бездоганно виконує свої обов’язки. Якби нас попередили про ваш приїзд…
— Ясна річ, — сказав він з холодним іронічним посміхом. — Тому, лейтенанте, не роблю його відповідальним за те недбальство, якого припустилися ви. Він не мусить знати, що офіцер, котрий залишає, хай лише на дві години, такий форт, як Гассі-Ініфель, ризикує мало що застати після свого повернення. Ці розбійники чамба, мій дорогий товаришу, дуже люблять вогнепальну зброю і, аби привласнити ці шістдесят рушниць із козел, я переконаний, без найменшого докору сумління, навіть ризикуючи потрапити під військовий трибунал, скористаються відсутністю офіцера, котрий, як мені відомо, мав чудову репутацію. Але, будь ласка, ходімте зі мною. Продовжимо невеликий огляд, який я мав змогу зробити лише побіжно.