— Добре, — пробурмотів я. — Але, може, йому б краще понудьгувати десь інде?
— Він тепер самотній, — сказала мала. — Його вигнали. Коли грається, зчиняє великий гамір.
Ці слова нагадали мені про події минулого дня.
— Хочеш, я прожену його? — запитала Таніт-Зерга.
— Ні, хай залишиться.
Я подивився на гепарда з симпатією. Нас зближувало спільне лихо.
Я навіть погладив його опуклий лоб. Прам-Руа виявив своє задоволення, випроставшись всім тілом і висунувши свої величезні жовті ігазурі. Килимок на підлозі від цього, мабуть, неабияк постраждав.
— Тут ще й Гале, — сказала дівчина.
— Гале! Це ще хто?
Тієї ж миті я побачив на колінах у Таніт-Зерги дивовижне звірятко, завбільшки з велику кішку з пласкими вухами й видовженою мордочкою. Світло-сіре хутро було шорстким. Істота дивилася на мене смішними рожевими оченятами.
— Це моя мангуста, — пояснила Таніт-Зерга.
— Скажи, будь ласка, — запитав я невдоволено, — це все?
У мене, мабуть, був такий похмурий і кумедний вигляд, що Таніт-Зерга засміялася. Я також засміявся.
— Гале — мій друг, — сказала вона, знову споважнівши. — Я врятувала їй життя. Тоді вона була ще зовсім малою. Але розповім тобі про це іншим разом. Поглянь, яка Гале симпатична.
Кажучи це, вона поклала мангусту мені на коліна.
— Це дуже люб’язно з твого боку, що відвідала мене, — поволі «вимовив я, погладивши спинку звірятка. — Котра ж зараз година?
— Минула дев’ята. Бачиш, як високо піднялося сонце? Давай, я спущу штору.
У кімнаті запанувала сутінь. Очі Гале стали ще рожевішими. А в Гірам-Руа — зеленими.
— Це дуже люб’язно, — повторив я, думаючи про своє, — Бачу, ти сьогодні вільна. Ще ніколи не приходила так рано.
Обличчя дівчини спохмурніло.
— Справді, я вільна, — з прикрістю відповіла вона.
Я уважніше подивився на неї й уперше побачив, що вона гарна. Її волосся, що спадало на плечі, було не кучерявим, а хвилястим, риси обличчя — бездоганно правильними: рівний ніс, маленький рот з тонкими губами, вольове підборіддя. Колір шкіри — світло-бронзовий, а не чорний. Стрункий, гнучкий стан не мав нічого спільного з тими огидними товстими обрубками, що на них перетворюються розпещені негритянки.
Її чоло й волосся охоплював широкий мідний обруч з коштовним каменем посередині, а зап’ястя й щиколотки прикрашали ще ширші чотири браслети. Вона була вдягнена в декольтовану зелену шовкову туніку, гаптовану золотом. Зелень, бронза, золото.
— Таніт-Зерга, ти сонгаї[53]? — лагідно запитав я.
Вона відповіла гордо, навіть з викликом:
— Так, я сонгаї.
«Дивне дівча», — подумав я.
Було очевидним, що є тема, якої Таніт-Зерга уникає. Я згадав майже страждальний вираз її обличчя, коли вона сказала мені, що Гірама-Руа вигнано, й тон, яким вимовила це безособове «вигнано».
— Я сонгаї, — повторила вона. — Народилася в місті Гао[54], на Нігері, колишній столиці сонгаї. Мої предки правили великою імперією Мандінго. І якщо я тут рабиня, це не означає, що мене слід зневажати.
Освітлена сонячним промінням, Гале сиділа на своєму маленькому задку й передніми лапами терла свої й без того блискучі вуса, а Гірам-Руа спав на килимку, вряди-годи жалібно зітхаючи.
— Йому щось сниться, — сказала Таніт-Зерга, приклавши пальця до вуст.
— Лишень ягуарам може щось снитися, — зазначив я.
— Гепардам також, — промовила вона поважно, аж ніяк не збагнувши смаку цього грубуватого парнаського жарту.
На мить запала мовчанка. Потім вона сказала:
— Ти, мабуть, зголоднів. І мені здається, що не хочеш снідати разом з іншими.
Я не відповів.
— Треба попоїсти, — додала вона. — Якщо не заперечуєш, я принесу щось для тебе й для себе, а також обід для Гірам-Руа й Гале. Коли на душі сум, не слід лишатися на самоті.
І маленька зеленаво-золотиста фея вийшла, не чекаючи моєї відповіді.
Так склалися мої взаємини з Таніт-Зергою. Вона щоранку приходила до моєї кімнати разом з двома звірятками. Рідко коли згадувала про Антінею, а якщо й згадувала, то побіжно. Здавалося, що дівчина боїться якогось ненависного їй запитання, котре, вона це бачила, от-от зірветься з моїх уст, і я відчував, як вона уникала тих тем, які я не наважувався порушити.
Щоб відвернути загрозу, вона, наче маленька збуджена папуга, говорила, говорила, говорила.
Я занедужав і був, як ніхто ніколи, доглянутий цією сестрою-жалібницею у зеленому шовку з бронзою. Двоє звіряток, велике й мале, були тут-таки, обабіч мого ліжка, і, доки я марив, бачив їхні, зосереджені на мені, сумні й таємничі зіниці.
Таніт-Зерга розповідала своїм співучим голосом різні історії, але найцікавішою з них була, як вона вважала, історія її життя.
Лише згодом я раптом збагнув, якою близькою стала мені ця маленька дикунка. Хоч би де ти не була тепер, люба дівчино, з яких тихих берегів не спостерігала мою трагедію, кинь погляд на свого друга, прости йому, що він не відразу приділив тобі увагу, якої ти так заслуговувала.
— З моїх дитячих літ, — почала вона, — мені запам’яталася така картина: розганяючи вранішній туман, сходить ніжно-рожеве срнце над великою рікою, що несе тихі хвилі, над повноводою рікою Нігер. Це було… Але ти не слухаєш мене.
— Слухаю тебе, маленька Таніт-Зерго, слово честі.
— Це правда? Я не надокучаю тобі? Хочеш, щоб я розповідала?
— Розповідай, Таніт-Зерго, розповідай.
— Отже, ми бавилися з моїми маленькими подругами, яких я дуже любила, на березі повноводої ріки, під терновими деревами, братами зег-зег, колючки яких скривавили чоло вашого Пророка. Ми називаємо їх райськими деревами, бо під ними, як сказав наш Пророк, розкошуватимуть праведники[55]. Вони були іноді такі височенні, що вершник не спромігся б упродовж століття перетнути тінь, яку вони кидають на землю.
Ми сплітали там гарні гірлянди з мімози, рожевих каперсів і білих нігелл. Потім кидали їх у зелену воду, щоб відвернути лиху долю, і сміялися, мов божевільні, коли виринав гіпопотам, висуваючи свою добру товсту морду. Ми починали незлобиво бомбардувати його, доки він знову не пірнав у воду, здіймаючи фонтан білої иіни.
Так було вранці. Потім Гао затоплювала смертельна червона спека. Надвечір ми поверталися на берег ріки, щоб серед хмар москітів та одноденок побачити величезних кайманів у твердокам’яних панцирах,* які поволі виповзали на берег й зрадливо загрузали у жовтому болотяному мулі.
Ми, бомбардували їх, як і гіпопотамів уранці, і тоді, вшановуючи сонце, що хилилося за чорне гілля дульдулів, ставали в ритуальне коло, плескали в долоні, тупотіли ногами й співали гімн сонгаї.
Такими були щоденні розваги вільних дівчат. Але ти б помилився, подумавши, що ми лише пустували. Якщо хочеш, розповім тобі, як я врятувала одного французького офіцера, напевне, старшого за тебе чином, судячи з кількості золотих нашивок на його білих рукавах.
— Розповідай, маленька Таніт-Зерго, — сказав я, затопивши погляд у далечінь.
— Марно усміхаєшся, — сказала вона дещо ображено, — і не звертаєш на мене належної уваги. Мені однаково. Я розповідаю все це для самої себе, аби згадати. Ртже, у верхів’ї, перед Гао, Нігер утворює вигин. Там є невеликий мис, порослий велетенськими камедними деревами. Це сталося одного серпневого вечора, коли заходило сонце й в навколишньому лісі принишкли птахи. І раптом ми почули незнайомий гуркіт, що долинав із заходу: «Бум-бум, бум-барабум, бум-бум». Він усе посилювався: «Бум-бум, бум-барабум», і всі водоплавні птахи — чаплі, пелікани, качки — злетіли в повітря й розсипалися над деревами, переслідувані чорною димовою хмарою, яку підганяв вітер.
Це була канонерка. Вона огинала мис, здіймаючи таку коловерть, що аж здригалися прибережні чагарники. На кормі виднів блакитно-біло-червоний прапор. Вона причалила до маленької дерев’яної гатки. Було спущено шлюпку з двома матросами й трьома офіцерами, які незабаром зійшли на землю.