Почував себе кепсько. Хотів усе згадати, й разом з тим здавалося, що боюся цього. Ніколи доти не переживав нічого прикрішого за такі суперечливі почуття.
«Звідси до апартаментів Антінеї не близький шлях. Треба було, мабуть, міцно спати, коли мене несли сюди, щоб нічого не помітити».
На цьому я припинив свої міркування. Дуже боліла голова.
— Піду подихаю повітрям, — буркнув я, — тут така спека, що можна збожеволіти.
Я відчував потребу побачити людей, байдуже яких. Машинально подався до бібліотеки.
Застав Ле Межа в нападі шаленої радості. Професор саме розгортав величезний пакунок, старанно обшитий коричневою тканиною.
— Ви з’явилися вчасно, — вигукнув він, побачивши мене. — Надійшли журнали.
Він гарячково метушився. З пакунка посипалися брошури — сині, зелені, жовті, рожеві.
— Ось так, усе чудово, — вів далі він, пританцьовуючи від задоволення. — Не дуже спізнилися, бо ось номер від 15 жовтня. Слід подякувати цьому славному Амеру.
Його радість передалася мені.
— Цей шанований турецький купець з Тріполі погодився передплачувати всі цікаві журнали обох континентів. Він кладе їх у певне місце, куди навідується Радамес.
А ось французькі журнали.
Ле Меж почав гарячково їх переглядати.
— Внутрішня політика: статті Франсіса Шарма, Анатоля Леруа-Больє, Оссонвіля про подорож царя до Парижа. Бач, дослідження д’Авенеля про заробітну платню за середньовіччя. Далі вірші молодих поетів — Фернана Грега, Едмонда Аракура. О, рецензія на книжку Анрі де Кастрі про іслам. Це, мабуть, цікавіше… Прошу, любий пане, беріть, що вам потрібно.
Радість робить людей люб’язними, і справді, Ле Меж шаленів від неї.
З вікна повіяв легкий вітерець. Я наблизився до балюстради і, спершись на неї ліктями, заходився переглядати один з номерів «Ревю де де монд».
Я не читав, а гортав журнал, дивлячись то на сторінки, помережані маленькими чорними літерами, то на блідо-рожеві скелі, осяяні призахідним сонцем.
Раптом мою увагу привернула сторінка, яка дивним чином вписувалася в пейзаж.
«У небі над нашими головами пливли легкі хмари, що нагадували білий попіл, який лишається після згаслого багаття. Сонце затоплювало своїм промінням шпилі скель, вимальовуючи на синьому небі їхні величні контури. Глибокий сум і знемога лилися з висоти у чашу, обрамлену горами, наче чарівний напій у глибокий келих»[58].
Я нервово перегорнув кілька сторінок. Думки ніби почали прояснюватися.
Позаду мене Ле Меж, занурившися в один з номерів, невдоволено буркотів, обурений прочитаним.
Я читав далі:
«Навсібіч під нашими ногами простягався залитий сонцем чудовий краєвид. Гірське пасмо аж до вершин поставало перед очима у всій своїй первозданній чистоті. Воно здіймалося, наче велетенська безформна маса, породжена для того, щоб приголомшити людину, наче свідчення первісної титаномахії. Обвалені вежі…»
— Це ганьба, ганьба! — повторював професор.
«…Обвалені вежі й маківки, зруйновані фортеці, потрощені колонади, покалічені колоси, носові частини кораблів, рештки чудовиськ, скелети титанів — це велетенське нагромадження своїми обрисами й проваллями нагадувало щось гігантське і трагічне. Далечінь була такою прозорою…»
— Справжня ганьба, — все ще вигукував роздратований Ле Меж, гримаючи кулаком об стіл.
«…Далечінь була такою прозорою, що, здавалося, кожен контур перед самими очима, безмірно збільшений контур скелі, яку жестом творця показала мені з вікна Віоланта…»
Затремтівши, я закрив журнал. Біля моїх ніг круто здіймалася над золотистим садом, червоніючи під сонцем, біла скеля, яку показала мені Антінея в день нашого першого побачення.
— Ось де кінчається мій обрій, — сказала вона. Шал Ле Межа досяг апогея.
— Це гірше, ніж ганьба, це підлість.
Мені хотілося задушити його, щоб примусити замовкнути. Він вхопив мене за руку:
— Прочитайте, мосьє, не треба бути надто обізнаним, аби переконатися, що ця стаття про античну Африку — зразок некомпетентності, пам’ятка невігластва. І підписана знаєте ким?
— Відчепіться! — грубо сказав я йому.
— Так от, вона підписана Гастоном Буасьє. Ось так, мосьє! Гастон Буасьє, кавалер ордена Почесного легіону, викладач вищої Еколь нормаль, неодмінний секретар Французької Академії, член Академії красних мистецтв, один з тих, хто відхилив тему моєї дисертації, один з тих… Бідолашний університет, бідолашна Франція!
Я більше не слухав кого. Я знову заходився читати. На чолі виступив піт. Але мені здалося, що в голові посвітлішало, наче в кімнаті, де відчиняють одне за одним вікна. Поволі поверталися спогади, немов голуби на крильцях до голубника.
«Тепер усю її пойняв трепет, її очі розширилися, ніби їх сповнило жахом страхітливе видіння.
— Антонелло, — прошепотіла вона.
І ще кілька секунд неспроможна була вимовити й слова.
Я дивився на неї з невимовною тугою і страждав до глибини душі, бачачи, як скривлялися її любі вуста. Примара, що стояла в її очах, віддзеркалювалася в моїх, і я знову бачив бліде, змарніле обличчя Антонелло, часте тремтіння його вій і хвилі жаху, що стрясали його довге, виснажене тіло, наче слабку тростину».
Не читаючи далі, я кинув журнал на стіл.
— Це саме зоно, — сказав я.
Я розтинав сторінки ножем, яким Ле Меж різав мотузки, розгортаючи пакунок. Це був короткий кинджал з держаком чорного дерева. Такі ножі туареги носять у піхвах на браслеті, ніби прикутими до м’язів лівої руки.
Я поклав його до просторої кишені мого фланелевого доломана й вирушив до дверей.
Уже на порозі почув вигуки Ле Межа:
— Мосьє де Сент-Аві! Мосьє де Сент-Аві! Я обернувся.
— Будь ласка, маленьке уточнення.
— У чому річ?
— О, дрібниця. Вам відомо, що мені доручено писати етикетки для зали з червоного мармуру…
Я підійшов до стола.
— Знаєте, я раніше не з’ясував у пана Моранжа дату й місце його народження. А потім не мав нагоди, бо більше не бачив його. Тож змушений звернутися до вас. Можете дати мені таку довідку?
— Можу, — сказав я дуже спокійно.
Він вийняв з коробки одну з багатьох великих етикеток з білого картону і вмочив перо в чорнильницю.
— Отже, пишемо: номер 54… Капітан?
— Капітан Жан-Марі-Франсуа Моранж. Спершись на край стола, я помітив на моєму білому рукаві пляму, маленьку червоно-коричневу пляму.
— Моранж, — повторив Ле Меж, дописуючи ім’я мого товариша. — Народився у…
— Вільфранші.
— Вільфранш. Рона. Якого числа?
— 14 жовтня 1859 року.
— 14 жовтня 1859-го. Гаразд. Помер у Хоггарі 5 січня 1897 року. От і все. Щиро вдячний, добродію, за вашу люб’язність.
— До ваших послуг, шановний.
Після цього я залишив Ле Межа.
У мене вже визріло рішення, і, повторюю, я був абсолютно спокійний. Але, йдучи від Ле Межа, відчув потребу трохи відкласти його здійснення.
Спочатку я блукав коридорами. Потім, опинившись неподалік своєї кімнати, попрямував до неї й увійшов. Там, як завжди, була нестерпна спека. Я сів на диван і почав міркувати.
Кинджал у кишені заважав мені. Я витяг його й поклав на підлогу.
Це був міцний кинджал з ромбовидним лезом. Між ним і держаком виступало кружальце з жовтогарячої шкіри.
Він нагадав мені срібний молоток. З якою легкістю я тримав його в руці, коли вдарив…
Усі подробиці цієї сцени напрочуд виразно постали перед моїми очима. Але я не здригнувся. Мабуть, рішення вбити підбурювачку злочину давало мені змогу спокійно викликати в уяві його страхітливі деталі.
Розмірковуючи над своїм вчинком, я лише дивувався, а не засуджував себе.
«Ну що ж, — подумалося, — цього Моранжа, котрий ще змалку, як і всі інші діти, завдавав неньці прикрості своїми хворобами, я вбив. Це я вкоротив йому віку, заразом зруйнувавши це джерело кохання, сліз, подоланих спокус, що є людським існуванням. Справді, надзвичайна пригода!»