Оце й все. Ні страху, ні докорів сумління, ні цього шекспірівського жаху, який іде за вбивством і тепер примушує мене, скептика з притупленими почуттями, тверезого, тремтіти, коли я вночі залишаюся один у темній кімнаті.
«Отже, час настав, — подумав я. — З цим треба кінчати».
Я підняв кинджал і, перш ніж сховати до кишені, зімітував удар. Усе було гаразд. Я міцно тримав держак.
Ніколи раніше я не ходив до покоїв Антінеї без супроводу; першого разу це був білий таргієць, другого — гепард. Проте я дуже легко знайшов шлях. Біля дверей із світляною розеткою зустрів таргійця.
— Пропусти, — звелів я. — Мене покликала твоя господиня.
Чоловік слухняно відійшов убік.
Незабаром я почув монотонний протяжний спів і впізнав звуки ребаца — скрипки з однією струною, на якій грають туарезькі жінки. Це Агіда, як тут повелося, грала біля ніг своєї володарки, оточеної трьома іншими жінками. Таніт-Зерги не було серед них.
Тоді я востаннє бачив Антінею, тож дозволь, дозволь мені розповісти, якою вона постала переді мною в ту фатальну хвилину.
Може, відчула вона загрозу, що нависла над нею, й намагалася бравувати, вдавшись до свого непереможного мистецтва? Пригадував її ніжне голе тіло, без жодних прикрас, яке я тримав минулої ночі в своїх обіймах. І ось тепер відступив, побачивши перед собою прикрашену, наче ідол, не жінку, а царицю.
Фантастичні скарби фараонів обтяжували це тендітне тіло. На голові в неї був величезний золотий пшент богів і царів із смарагдами, традиційними прикрасами туарегів, цими коштовними каменями, що утворювали тіфінагські літери її імені.
Вона була убрана, наче у священний покров, у червоне атласне шенті з вигаптуваними золотими лотосами. Біля ніг лежав скіпетр з чорного дерева з тризубом на кінці. Її голі руки оповивали дві змійки, які підіймали голівки до пахв, ніби хотіли там згорнутися. З петель пшента звисало кольє із смарагдів, перша низка якого щільно прилягала до впертого підборіддя, а інші спадали кружальцями на голу шию.
Коли я увійшов, вона всміхнулася.
— Я чекала на тебе, — сказала вона щиро.
Я наблизився й в чотирьох кроках від трону зупинився, випроставшись перед нею.
Вона насмішкувато дивилася на мене.
— Що це таке? — дуже спокійно запитала вона.
Простеживши за її жестом, я побачив держак кинджала, що визирав з кишені.
Я витяг його і міцно стиснув у руці, готовий вдарити.
— Ту з вас, котра першою ворухнеться, я звелю залишити голою в червоній пустелі за шість льє звідси, — холодно промовила Антінея до жінок, які, збагнувши мій жест, зойкнули від жаху.
І, звертаючись до мене, вона вела далі:
— Цей кинджал справді бридкий, ти, здається, неправильно тримаєш його. Хочеш, я пошлю Сідію до твоєї кімнати, щоб принесла срібний молоток? Ти володієш ним краще, ніж цим кинджалом.
— Антінеє, — мовив я глухо, — я вас уб’ю.
— Кажи мені «ти», як учора ввечері. Чи при них ти не наважуєшся? — запитала вона, вказавши на жінок з витріщеними від жаху очима.
І провадила далі:
— Хочеш убити мене? Ти не надто послідовний у своїх вчинках. Убити мене саме тоді, коли ти можеш дістати нагороду за те, що вбив того, другого…
— Він… Він мучився? — запитав я, негадано затремтівши.
— Не дуже. Я вже казала тобі, що ти послуговувався молотком так, наче робив це все життя.
— Як малий Кен? — прошепотів я.
Вона здивовано усміхнулася.
— А! Ти знаєш цю історію… Так, як малий Кен. Але Кен принаймні був логічним. А ти… не розумію.
— Я тим паче не розумію.
Вона розглядала мене з подивом і цікавістю.
— Антінеє, — сказав я.
— Що?
— Те, чого ти зажадала від мене, я зробив. Чи можу у свою чергу звернутися до тебе з проханням, запитати?
— Кажи.
— У кімнаті, де він спав, було темно?
— Дуже темно. Я мусила провести тебе до канапи, на якій він спав.
— Він спав, ти певна цього?
— Я вже казала тобі.
— Він помер не відразу?
— Ні. Я точно знаю, коли він помер — через дві хвилини після того, як ти вдарив його і з криком вибіг.
— Отже, він напевно не зміг знати…
— Що?
— Що це я… тримав молоток.
— Звичайно, він міг не знати цього, — відповіла Антінея, — але він це знав.
— Як?
— Він знав це, бо я сказала йому, — мовила вона, дивлячись сміливо мені просто в вічі.
— І, — прошепотів я, — він повірив у це?
— Я підказала, і він упізнав твій голос, коли ти закричав. Якби він не дізнався, що це ти, ця витівка втратила б для мене сенс, — закінчила вона із зневажливим хихотінням.
Чотири кроки, я казав це, відділяли мене від Антінеї. Подолав їх одним стрибком, але не встиг ударити, бо покотився на землю.
Мені скочив на груди Гірам-Руа.
Водночас я почув владний і спокійний голос Антінеї.
— Покличте людей, — наказала вона.
За хвилину мене визволили з обіймів гепарда. Шестеро білих туарегів оточили мене й намагалися зв’язати.
Я досить міцний і дуже нервовий. Першої миті мені вдалося підвестися. Один з нападників розпластався на землі від мого влучного удару кулаком у підборіддя за всіма правилами бойового мистецтва. Другий хрипів у мене під моїм коліном. Тоді я востаннє побачив Антінею. Вона стояла, спершись обома руками на скіпетр з чорного дерева, і зацікавлено, з іронією спостерігала нашу боротьбу.
Тієї ж миті я голосно закричав і відпустив свою жертву.
Щось хруснуло в моїй лівій руці: один з туарегів, викручуючи цю руку назад, вивихнув мені плече.
Коли мене, так міцно зв’язаного, що годі було поворухнутися, два білі привиди несли коридорами, я знепритомнів.
РОЗДІЛ XVIII
СВІТЛЯЧКИ
Бліде місячне сяйво линуло хвилями крізь велике відчинене вікно моєї кімнати. Поряд з канапою, де я лежав, стояла маленька біла постать.
— Це ти, Таніт-Зерга? — прошепотів я.
Вона притулила палець до вуст.
— Тихіше, це я.
Спробував підвестися на своєму ложі, але гострий біль пронизав плече. Згадалися події другої половини дня.
— Ой, маленька, якби ти знала!
— Я знаю, — сказала вона.
Я був кволіший за дитину. Страшенне збудження поступилося місцем цілковитій нервовій депресії. До горла підкотився гіркий клубок.
— Якби ти знала, якби ти знала!.. Забери мене, маленька, забери мене!
— Говори тихіше, — сказала вона, — за дверима чатує білий таргієць.
— Забери мене, врятуй мене! — повторював я.
— Для цього я й прийшла, — сказала вона просто.
Я подивився на неї. На ній вже не було тієї гарної туніки з червоного шовку; тіло обгортав простий білий гаїк[59], одна пола його прикривала голову.
— Я теж хочу піти звідси, — прошепотіла вона. — Давно хочу піти, щоб знову побачити Гао, оселю на березі ріки, сині камедні дерева, зелену ріку.
І додала:
— Відколи я опинилася тут, мрію про втечу, але я надто мала, щоб самій іти через велику Сахару. Досі я не наважувалася говорити про це нікому з тих, хто потрапив сюди. Всі вони тільки й думали про неї. А ти, ти хотів її вбити.
Я глухо застогнав.
— Ти страждаєш, — сказала вона, — вони тобі зламали плече.
— Принаймні вивихнули.
— Покажи.
З безмежною ніжністю вона торкнулася мого плеча своїми маленькими тендітними ручками.
— За дверима чатує білий таргієць, — сказав я. — Яким же шляхом ти дісталася сюди?
— Оцим, — показала вона рукою на вікно.
Цей чотирикутний синій отвір навпіл перетинала зверху вниз чорна смужка.
Таніт-Зерга підійшла до вікна. Я бачив, як вона стала на підвіконня; в її руці зблиснув ніж; вона перерізала канат над одвірком, і його верхній кінець з сухим шурхотом осів на плити підлоги.
Вона повернулася до тлше.
— Тікати, тікати, — повторив я. — А яким шляхом?