— Він справді прямий, — підтвердив я. — Але ж ти знаєш, що він веде через Танезруфт.
Сегеїр-бен-Шейх нетерпляче махнув рукою.
— Сегеїр-бен-Шейх знає це, — сказав він. — Знає, що таке Танезруфт. Він обійшов усю Сахару, але вжахнувся б, якби довелося їхати через Танезруфт і Південний Тасілі. Він знає, що коли там заблукати, верблюди здохнуть або здичавіють, бо ніхто не наражатиме своє життя, аби відшукати їх… І саме те, що ця місцевість викликає жах, може врятувати вас. Отже, маєте зробити вибір: ризикувати померти від спраги на шляхах Танезруфту або бути задушеними на будь-якому іншому шляху.
І додав:
— Ви також можете залишитися тут.
— Вибір зроблено, Сегеїр-бен-Шейх, — сказав я.
— Гаразд, — кинув він, знову розгортаючи сувій паперу. — Ця лінія починається біля входу другого земляного валу, куди я вас проведу, а закінчується в Іферуані. Я позначив криниці, але не дуже розраховуй на них, бо більшість пересохли. Намагайся не збочувати з цього напрямку. Відхилення від нього означає смерть… Тепер вилізай разом з малою на верблюда. Двоє роблять менше галасу, ніж четверо.
Ми довго йшли мовчки. Сегеїр-бен-Шейх ішов попереду, його мехарі — слухняно за ним. Проминали темний коридор, вузьку улоговину, другий коридор… Кожен хід був добре замаскований нагромадженнями скель і чагарників.
Раптом гарячий вітер обпік наші скроні, й в коридор, який тут закінчувався, ринуло темно-червоне світло. Перед нами була пустеля.
Сегеїр-бен-Шейх зупинився.
— Злізайте, — сказав він.
У скелі било джерело; таргієць наблизився до нього й наповнив водою шкіряну чарку.
— Пийте, — звелів він, передаючи її нам.
Ми напилися.
— Пийте ще, — наказав він. — Це заощадить воду в бурдюках. І намагайтеся до заходу сонця більше не пити.
Він перевірив попругу на мехарі.
— Усе гаразд, — пробурмотів він. — Отже, за дві години світатиме, треба, щоб ви зникли з поля зору.
Якесь дивне хвилювання охопило мене тієї знаменної миті. Я підійшов до таргійця і взяв його за руку.
— Сегеїр-бен-Шейх, — тихо сказав я. — те, що ти робиш… Чому ти робиш це?
Він відступив, і я побачив, як спалахнули його глибокі темні очі.
— Чому? — перепитав він.
— Так, чому?
— Пророк, — статечно повів він, — дозволяє правовірному бодай раз у житті дати волю своєму милосердю над обов’язком. Сегеїр-бен-Шейх скористався цим дозволом задля того, хто врятував йому життя.
— І ти не боїшся, що, повернувшися до своїх, усе розповім, викажу таємницю Антінеї?
Він заперечно похитав головою.
— Я цього не боюся, — відповів з іронією. — Ти, сіді лейтенанте, не зацікавлений у тому, щоб твої земляки довідалися, як помер сіді капітан.
Я затремтів, почувши цю логічну відповідь.
— Можливо, я припустився помилки, — додав таргієць, — що не вбив малу… Але вона кохає тебе. Вона нічого не скаже. Їдьте, скоро настане день.
Я хотів потиснути руку цьому дивному рятівникові, але він знову ухилився.
— Не треба дякувати мені, я роблю це задля самого себе, щоб здобути божу милість. І затям: я більше ніколи не зроблю цього, ні для когось іншого, ні для тебе.
І коли я зробив жест, щоб переконати його в помилковості такої думки, він сказав глузливим тоном, який і досі звучить у моїх вухах:
— Не переч. Не переч. З цього вчинку матиму користь я, а не ти.
Я дивився на нього, не розуміючи.
— Не ти, сіді лейтенанте, не ти, — провадив він далі твердим голосом, — бо ти повернешся, і тоді не розраховуй на послужливість Сегеїр-бен-Шейха.
— Я повернуся? — тремтячи пробурмотів я.
— Повернешся, повернешся, — сказав таргієць. Він стояв, наче темна статуя, на тлі сірої скелі.
— Ти повернешся, — повторив він, підвищивши голос. — Марно втікаєш. Помиляєшся, сподіваючись побачити світ тими самими очима, що й тоді, коли полишив його. Відтепер тебе повсюди переслідуватиме єдина думка, і одного дня, може, через рік, п’ять чи шість років, ти повернешся тими коридорами, якими тепер ідеш звідси.
— Замовкни, Сегеїр-бен-Шейх! — пролунав схвильований голос Таніт-Зерги.
— Сама замовкни, мала негіднице! — сказав Сегеїр-бен-Шейх.
Він усміхнувся.
— Ач, мала боїться, бо знає, що я кажу правду, бо їй відома одна історія, історія лейтенанта Гіберті.
— Лейтенанта Гіберті? — запитав я, відчуваючи, як піт зрошує мої скроні.
— Це був італійський офіцер. Я зустрів його між Ратом і Радамесом вісім років тому. Сталося так, що кохання до Антінеї не відвернуло його від любові до світу. Він спробував утекти, і це йому вдалося, не знаю, як саме, бо я не допомагав. Він повернувся на батьківщину. Так от, слухай: через два роки, день у день, я вирушив на пошуки і знайшов перед північним земляним валом знедоленого, пошарпаного, напівмертвого від утоми й голоду чоловіка, який марно шукав входу сюди. Це був лейтенант Гіберті, який повернувся. Тепер він у ніші номер 39 у залі з червоного мармуру. — Таргієць тихенько засміявся. — От така історія лейтенанта Гіберті, що тебе цікавила… Але годі. Вилізай на свого верблюда.
Я скорився, не вимовивши й слова. Таніт-Зерга сіла позаду, міцно стиснувши мене своїми рученятами. Сегеїр-бен-Шейх тримав повід верблюда.
— Іще одне слово, — мовив він, вказуючи на південь, де на фіалковому небі на обрії видніла чорна пляма. — Бачиш той гур[60]: це ваш напрямок. До пагорба тридцять кілометрів. Ви повинні дістатись туди на світанку. Отже, зазирай у карту. Другий орієнтир також зазначено. Якщо не відхилятимешся від цього напрямку, ви через вісім днів будете на березі Телемсі.
Довга шия верблюда витягнулася — з півдня повіяв гарячий вітер пустелі. Таргієць відпустив повід тварини і зробив широкий жест:
— Тепер рушайте.
— Дякую, — сказав я йому, обернувшись у сідлі. — Дякую, Сегеїр-бен-Шейх, і ПРОЩАВАЙ.
Уже здалека я почув його відповідь:
— ДО ПОБАЧЕННЯ, лейтенанте де Сент-Аві!
РОЗДІЛ XIX
ТАНЕЗРУФТ
Протягом першої години нашої втечі дебелий мехарі Сегеїр-бен-Шейха віз нас із шаленою швидкістю. Ми здолали щонайменше п’ять льє. Напружено вдивляючись у далечінь, я правив твариною в бік вказаного таргійцем пагорба, вершина якого виростала на тлі неба, що світлішало.
Від швидкої їзди аж у вухах свистіло. Праворуч і ліворуч вітерець куйовдив жмути темної, висохлої трави.
Порив вітру доніс голос Таніт-Зерги.
— Зупини верблюда. Спочатку я не зрозумів.
— Зупини його, — повторила вона.
І її рука несамовито стиснула мою правицю. Я скорився. Верблюд неохоче почав сповільнювати свій біг.
— Послухай, — сказала дівчина.
Спочатку я не почув нічого. Потім позаду нас донісся слабкий шурхіт.
— Зупини верблюда, — звеліла Таніт-Зерга. — Не треба ставити його на коліна.
Тієї ж миті щось невеличке сіре вискочило на мехарі. І він побіг ще хутчіше.
— Дай йому волю, — сказала Таніт-Зерга. — Це скочила Гале.
Я відчув під рукою клубок скуйовдженого смуху. Мангуста бігла за нами й наздогнала. Тепер це славне засапане звірятко поволі заспокоювалося.
— Я щаслива, — прошепотіла Таніт-Зерга.
Сегеїр-бен-Шейх не помилився. На світанку ми огинали пагорб. Я озирнувся. Тепер Атакор здавався мені страхітливим хаосом посеред імли, яку розсіював світанок.
Між гостроверхими скелями годі було вже розпізнати ту, де Антінея все ще задумувала свої шалені лиходійства.