Неможливо було витонченіше вразити мене. Я парирував удар, перейшовши в наступ.
— Чи слід мені зробити висновок, що я не знаю справжніх мотивів вашої подорожі і що вони не мають нічого спільного з мотивами офіційними?
Я дозволив собі забагато й відчув це з серйозної відповіді Моранжа.
— Ні, любий друже, ви не повинні робити такого висновку. Мені не до вподоби брехня, подвоєна шахрайством, стосовно таких поважних установ, які вважали мене гідним свого довір’я і субсидій. Зроблю все можливе, аби досягти мети, котру вони поставили переді мною. Але не бачу причини, щоб приховати від вас ще однієї мети, суто особистої, яка значно більше припала мені до душі. Скажімо так, якщо хочете скористатися термінологією, втім, прикро, що ця мета — кінець, тоді як все інше — лише засоби…
— Чи не буде нескромним?..
— Аж ніяк, — відповів мій товариш. — До Шіх-Салаха кілька днів путі. Незабаром ми розлучимося. Той, чиї перші кроки у Сахарі ви так турботливо супроводжували, не повинен нічого приховувати від вас.
Ми зупинилися в долині, біля висохлого русла маленької річки, де зеленіло кілька кволих рослин. Цовкола джерела, що було неподалік, утворилася ніби сіро-зелена корона. Верблюди, розв’ючені на ніч, широко ступаючи, силкувалися щипати колючі жмутки трави гед. Чорними неприступними стінами майже вертикально височіли над нашими головами гори Тіфедеста. У нерухомому повітрі курився голубий димок від багаття, на якому Бу-Джема готував нам обід.
Ані звуку, ані подиху вітерця. Дуже прямий стовпчик диму поволі здіймався у небо, що вже втрачало свої барви.
— Чи чули ви про «Атлас християнства»? — запитав Моранж.
— Здається, чув. Чи це не географічна праця, опублікована бенедиктинцями під керівництвом певного Дома Гранже?
— Пам’ять не зраджує вас, — сказав Моранж.
— Але погодьтеся, що я уточнюю речі, котрими у вас, як і в мене, не було тих самих причин цікавитись. «Атлас християнства» мав на меті встановити межу, до якої линула велика хвиля християнства протягом віків в усіх частинах земної кулі. Це твір, гідний бенедиктинського вчення, гідний чудового ерудита, яким є Дом Гранже.
— І цю межу ви маєте встановити, діставшись сюди? — пробурмотів я.
— Саме так, справді її, — відповів мій товариш.
Він замовк, і я не порушував його мовчання, вирішивши більше ні з чого не дивуватися.
— Ставши на шлях зізнань, не можна не виглядати смішним, якщо не звіритися до кінця, — вів далі він, замислившись на мить. Його раптом споважнілий тон свідчив, що людина, котра місяць тому так звеселяла молодих офіцерів, тепер зовсім втратила свій добрий настрій. — Почну з власних зізнань, і розповім вам усе. Повірте в мою щирість і не наполягайте, щоб я згадував деякі події з мого інтимного життя. Так, минуло чотири роки з тих подій, як я вирішив піти в монастир — мотиви мого рішення для вас не мають значення. Дивно, що для цього досить було з’явитися в моєму житті істоті, абсолютно не зацікавленій у повній зміні його перебігу. Дивно, що Бог допустив, аби особа, єдиною заслугою якої була її врода, так несподівано вплинула на мою долю. Монастир, у двері якого я постукав, мав досить поважні причини піддати сумніву сталість мого покликання. Те, що світ втрачає в такий спосіб, він часто так само компенсує. Коротше кажучи, не можу дорікати настоятелеві, що він заборонив мені піти у відставку. Лише торік я став кадровим капітаном. За його наказом я попросив і отримав трирічну відпустку. Наприкінці цих трьох років перебування в монастирі мало стати очевидним, що світ вже справді не існує для вашого покірного слуги.
Щойно прибувши до монастиря, я потрапив у розпорядження Дома Гранже, і мене було залучено до роботи над його славнозвісним «Атласом християнства». Короткий іспит дав йому змогу з’ясувати, на які послуги я спроможний. Так я увійшов до майстерні, заваленої картографічними матеріалами, пов’язаними з Північною Африкою. Я не знав жодного арабського слова, але так сталося, що ще в гарнізоні в Ліоні я відвідував філологічний факультет і слухав курс Берліу. Це був, безумовно, визначний географ, але одержимий однією великою ідеєю: впливом грецької та римської цивілізацій на Африку. Цієї подробиці мого життя вистачило Дому Гранже. Завдяки його турботам мене негайно забезпечили берберськими словниками Вентюра, Делапорта, Бросселара, «Grammatical Sketch of the Themahaq»[16] Стенхопа Флімана й «Підручником граматики мови томашек» Ганото. Коли минуло три місяці, я був уже здатний розшифрувати будь-який тіфінагський напис. Ви знаєте, що тіфінаг — народне письмо туарегів, які розмовляють мовою томашек, котра здається нам найкумеднішим виявом протесту таргійців проти їхніх ворогів — магометан.
Дом Гранже був цілковито переконаний, що туареги — християни з часу, який ще слід встановити, але котрий, безумовно, збігається з періодом розквіту церкви Гіппона. Ви знаєте краще за мене, що хрест у них є мотивом пророчого орнаменту. Дювейр’є твердить, що він присутній у їхній абетці, на їхній зброї, серед малюнків на їхньому одязі. Єдине татуювання, яке вони роблять на своєму чолі та зап’ястку руки, — це хрест з чотирма однаковими кінцями. Хрести зустрічаються й на шишці луки сідла, на держаках їхніх шабель і кинджалів. І чи слід вам нагадувати, що, незважаючи на заборону дзвонів, які іслам тлумачить як християнський символ, упряж туарезьких верблюдів прикрашають дзвіночки?
Ні Дом Гранже, ні я не перебільшували значення таких доказів, дуже подібних до тих, що надають блиску «Генію християнства»[17]. Проте неможливо відкинути певні теологічні аргументи. Бог туарегів Аманаї — це, безперечно, Адонаї з Біблії, і він єдиний. У них існує поняття пекла, тімзі-танелакхарт, останнього вогню, де панує Ібліс, наш Люципер. Їхній рай, де вони дістають нагороду за добрі діла, населений анджелюзами, нашими ангелами. І не кажіть, що ця теологія подібна до Корану, бо я протиставлю вам історичні аргументи і нагадаю, що туареги протягом століть, аж до останнього, майже цілковитого їх винищення, воювали, аби захистити свої вірування від експансії магометанського фанатизму.
Багато разів вивчав я разом з Домом Гранже цю чудову епопею, яка розповідає про те, як аборигени протистояли завойовникам-арабам. Ми бачили армію Сіді-Окба, одного з учнів Пророка, котра заглиблювалася в пустелю, щоб перетворити великі племена туарегів на малі й нав’язати їм елементарні поняття мусульманської релігії. Ці племена були колись багатими й процвітали. До них належали ахоггари, імедедрени, уаделени, кель-грес, кель-аїр. Але міжусобні чвари послаблювали їхній опір. Проте він був відчайдушним, і лише після довгої і жорстокої війни араби спромоглися заволодіти столицею берберів. Вони зруйнували її, повбивали жителів. На руїнах Окба побудував нове місто — Ес-Сук. Зруйнована ж ним столиця є берберською Тедмеккою. Дом Гранже саме й доручив мені поїхати і спробувати видобути з-під руїн мусульманського міста Ес-Сук сліди берберської, а можливо, християнської Тадмекки.
— Зрозуміло, — пробурмотів я.
— Чудово, — сказав Моранж. — Тепер ви маєте осягнути практичний зміст, який вкладали в цю місію мої вчителі-монахи. Згадайте, що навіть після трьох років монастирського життя вони все ще сумнівалися в серйозності мого покликання. І знайшли спосіб остаточно випробувати мене і водночас поєднати державні інтереси зі своїми особистими. Одного ранку мене покликали до настоятеля, і ось що він сказав мені у присутності Дома Гранже, котрий мовчки погоджувався з ним: