Девід Ґіббінс
Атлантида
Щиро дякую своєму агентові Луїджі Бономі, редакторам Герріет Іванс та Біллові Мессі, а також Джейн Хеллер, Аманді Пестон, Амелїї Каммінс, Ванессі Форбс, Ґайї Бенкс, Дженні Бейтман та Кетрін Кобейн. Доземний уклін друзям, колегам та задіяним установам, які перетворили роки моїх «польових робіт» на чудову пригоду, а справжню археологію на вигадану історію. Не можу не згадати Енн Верріндер Ґіббінс, яка взяла мене з собою на Кавказ та до Центральної Азії, створила чудові умови для написання книги. Особлива вдячність за підтримку татові, Алану та Гю, Зібібі та Сьюзі, Енджі та нашій любій доньці Моллі, яка з'явилась на світ саме тоді, коли ця книга ще тільки задумувалася, і на очах якої пройшов увесь процес її створення.
Події, зображені у цій книжці, є художньою вигадкою. Імена, персонажі, назви установ, місця та події створені авторською уявою, і їх не варто сприймати як реальні. Будь-яка схожість зі світом змальованих у творі реалій, дійсних чи вигаданих, є випадковою. Історичні ж факти пояснюються автором у післямові.
«Дуже давно більшою частиною світу володіла могутня імперія. Її правителі мешкали у величній фортеці, що здіймалася на березі моря. Ця фортеця — химерний, небачений відтоді величезний лабіринт коридорів. На той час люди вже чудово вміли обробляти золото та слонову кістку й були відважними вояками. За зневажливе ставлення до Посейдона, бога моря, вони були покарані: одного разу море здійнялося і вмить проковтнуло фортецю. Відтоді її мешканців ніхто ніколи не бачив».
Пролог
Старий зупинився й підвів голову, перейнятий тим самим побожним почуттям, що охопило його, коли він опинився біля храму вперше. В рідних йому Афінах ніколи не будували нічого подібного. Високо над головою здіймався монументальний вхід, що, здавалося, тримав усю вагу неба. Колосальні мури кидали далеко в залиту білим місячним сяйвом пустелю чорні тіні. До схожого на печеру переднього приміщення вели ледь помітні в темряві ряди величезних колон, полірована поверхня яких була вкрита мереживом ієрогліфів і обрисами людських постатей, що тьмяно виблискували у світлі смолоскипа. Єдиним натяком на розташоване далі був шепіт прохолодного вітерцю, який ніс із собою несвіжий запах ладану, наче хтось тільки-но відчинив двері давно зачиненої усипальні. Старий мимоволі здригнувся, а його філософське ставлення до життя миттєво змінилося ірраціональним страхом перед невідомим, страхом перед могутністю богів, яких він не міг умилостивити і яких не цікавив людський добробут.
— Заходь, греку, — почувся з темряви приглушений шепіт. Доглядач запалив свій смолоскип від вогню, що горів біля дверей. Танцюючі язики полум’я висвітлили гнучку, жилаву постать людини, одягненої лише в настегенник. Чоловік рушив уперед, тримаючи перед собою тремтливий вогонь. Як завжди, він зупинився біля входу у внутрішнє святилище й нетерпляче чекав на старого, який, човгаючи ногами, повільно йшов за ним від дверей. У ставленні доглядача до «елліна», тобто грека, не було нічого, крім презирства до його лисої голови та неохайної бороди, до нескінченних запитань і непунктуальності, через яку доглядачеві щоночі доводилося тривалий час чекати на грека у призначеному місці. Окрім того, грек щось записував, а в цьому місці робити це мали право лише жерці.
Презирство доглядача вже переросло в ненависть. Цього самого ранку його брат Сет повернувся з Наукратіса, розташованого неподалік жвавого порту, в якому коричнева вода Нілу, що розлився, змішувалася з великим Середземним морем. Сет був пригнічений і сумний. Вони довірили партію тканини з батьківської майстерні у Фаюмі одному грецькому торговцеві, який тепер стверджував, що його корабель зазнав аварії і товар потонув. Брати й до того підозрювали, що ці лихі греки скористаються з їхньої необізнаності в комерції, а тепер їхні погані передчуття викристалізувалися в ненависть. Для них це був останній шанс вирватися з нудного життя у храмі, існування не набагато кращого за те, що вели бабуїни й коти, які ховалися в темряві за колонами.
Доглядач злісно подивився на старого, який наближався до нього. Тутешні люди називали грека Законником.
«Я покажу тобі, греку, що мої боги думають про ваші закони», — сказав він про себе.
Інтер’єр внутрішнього святилища являв собою разючий контраст із загрозливою величчю переднього приміщення. Від керамічних масляних ламп, розставлених у витесаній зі скелі кімнаті, йшли сотні дрібних променів світла, схожих на світлячків уночі. Зі стелі звисали химерні бронзові курильниці ладану, дим з яких нашаровувався, створюючи у приміщенні легкий серпанок. Стіни нагадували поховальні ніші у склепі, тільки вздовж них стояли не урни чи труни з останками, а високі відкриті вази з папірусовими сувоями. Коли чоловіки спустилися сходами, затхлий запах ладану посилився, а тишу порушило якесь бурмотіння, що доносилося здалеку. Попереду стояли дві колони, увінчані орлячими головами: вони служили за одвірок великих бронзових дверей, що були відчинені.