— Один маленький крок для людини, — проговорив він, — але такий великий крок для людства…
Коли люк відчинився і підйомник зніс Джека над модулем, його огорнула темрява, чорна нескінченність, яка наче намагалася вбити надію на те, що з неї вдасться вирватися. Він увімкнув прожектори.
Видовище, що відкрилося, не нагадувало нічого з того, що Джек бачив раніше. Це був світ зовсім без точок відліку, світ, у якому звичайні виміри простору та форми ніби згорталися у клубок. Промінь висвітлив блискучі хмари намулу, що вилися в усіх напрямках, повільні вири, які переходили з одного в другий, схожі на безліч мініатюрних галактик. Витягнувши руку маніпулятора, Джек спостерігав, як намул ділиться на завитки та смужки, щоб за мить ізнову зібратися докупи і зникнути в темряві. У потужному світлі прожекторів намул здавався мертвотно білим і нагадував вулканічний попіл — промінь віддзеркалювався від частинок, стократно менших за піщинки.
Джек знав напевно, що він — єдина жива істота, яка коли-небудь проникала до цього світу. Частина завислого осаду мала біологічне походження, являючи собою залишки діатомових водоростей та інших організмів, що опустилися сюди згори; але, на відміну від глибин Атлантичного чи Тихого океанів, на дні Чорного моря не було навіть мікроскопічних форм життя. Джек опинився у справжньому нижньому світі, безжиттєвому вакуумі, непорівнянному з будь-яким іншим місцем на землі.
На мить йому здалося, що вируюча маса довкола згущується у примарні обличчя давно мертвих моряків, приречених до кінця вічності танцювати в нестійких хмарах намулу свою джигу смерті. Осад опускався набагато швидше, ніж Джек очікував, — щільний шар частинок уже вкрив верхівку модуля управління й підступно підкрадався до ніг АДСА. У Джека залишалися лічені секунди, щоб не опинитися заживо в нерухомому саркофагові на морському дні.
Він застосував компенсатор плавучості та наповнив резервуар у себе за спиною повітрям, швидко зробивши плавучість апарата нейтральною. Коли ж вона стала позитивною, Джек штовхнув важіль управління й подав живлення на двигун. Нахилившись, апарат посунувся вперед, а тим часом довкола нього все сипалися вниз частинки осаду. Щоб уникнути засолення водометів, він вимкнув їх і став підніматися вгору, використовуючи саму лишень позитивну плавучість. Цілу вічність він пробивався крізь густий вир і лише у тридцятьох метрах над корпусом «Сіквеста» вирвався до чистої води. Піднявшись іще на двадцять метрів, він зробив плавучість нейтральною і спрямував промені прожекторів донизу, на слиз, що вкрив могилу «Сіквеста».
Це видовище важко було сприймати як реальне. Джек наче дивився на величезну тропічну бурю, в якій вирви осаду відігравали роль гігантських циклонів. Мабуть, він не здивувався б, побачивши внизу спалахи від шалених електричних штормів.
Учений переключив увагу на гідролокаторний сканер, який увімкнув за кілька секунд до того. Круговий екран висвітив схожий на траншею профіль западини, обриси якого стали істотно чіткішими після того, як давач опинився поза хмарами мулу. Запустивши програму «NAVSURV», Джек увів координати точки, в якій пішов під воду «Сіквест», а також координати найпівнічнішої частини острова. Знаючи точки відліку, програма могла визначити поточне положення, прокласти оптимальний курс і постійно робити потрібні поправки, ґрунтовані на інформації від гідролокатора.
Увімкнувши автопілот, Джек подивився, як комп’ютер забезпечує даними системи плавучості та пересування. Коли програма завершила операцію, він узяв шолом віртуальної реальності та надів його. Шолом був підключений до комп’ютера через гнучкий шнур, але абсолютно не обмежував рухів і був прозорим, отже, пілот міг стежити за тим, що відбувалося зовні.
Джек натиснув на кнопку, і шолом ожив. Його огляд фільтрувався крізь блідо-зелені ґратки, форма яких змінювалася з кожним поворотом голови. Подібно до пілота в пілотажному тренажері, він бачив віртуально-реальний образ довкілля, — перед очима був тривимірний варіант дисплея гідролокатора. Лінії м’яких відтінків наче давали знати, що він не в якомусь нескінченному жахові, що цей світ має свої межі і за них можна вийти.
Коли запрацювали водомети й апарат почав підніматися, Джек побачив, що металеві шарніри маніпуляторів стали яскраво-жовтими. Він згадав, чому глибини Чорного моря геть позбавлені життя: справа полягала у сульфіді водню, побічному продукті життєдіяльності бактерій, що розкладали органічну речовину, яку виносили ріки. Він опинився у чані з отрутою, більшому, ніж спільний хімічний арсенал усіх країн світу, пекучому вариві, яке за мить знищило б органи нюху, а наступної секунди вбило б його самого.