Залишалося одне — власноруч витягти себе з розколини у морському дні. Досі він використовував АДСА лише в режимі підводного апарата, тоді як це був справжній водолазний костюм, розроблений для підводних операцій на кшталт тих, що їх виконували космонавти у відкритому космосі. Попри свій незграбний вигляд, це був вельми рухливий апарат — під водою він важив лише тридцять кілограмів і дозволяв рухатися зі спритністю, якій би позаздрив будь-який астронавт.
Джек обережно витягнув руки й ноги. Втиснувши клішні маніпуляторів у дно та впершись ліктями у верхню частину апарата, він приготувався різко смикнутися донизу та вирвати батареї зі щілини в камені, яка їх тримала.
Заплющивши очі, він кинувся вперед, а потім відразу вигнувся назад. Усе його єство пронизав гострий біль від рани. Джек знав, що іншого шансу не буде, що його організм і без того наблизився до межі своїх фізичних можливостей, що, марнуючи час, він тільки втрачатиме сили.
Він уже ледь не падав од виснаження, коли пролунав скрегіт, і апарат ледь відчутно посунувся вгору. Зібравши рештки сил, Джек смикнувся востаннє. І тоді АДСА таки вирвався на волю, підстрибнувши на своїх залізних лапах. Поштовх боляче кинув Джека на панель управління.
Але це вже не засмутило: головне, що він вирвався.
Випустивши повітря з резервуара плавучості і в такий спосіб запобігши надто швидкому підняттю до поверхні, Джек озирнувся. Попереду була нерівна хвиляста поверхня — колись тут застигли повільні ріки лави. Праворуч від нього здіймалася величезна лавова колона, обіч якої прожектор висвітлив кам’яний конус, що дуже нагадував мініатюрну модель вулкана, — навіть у його забарвленні переважали жовтий та червоно-коричневий кольори. Джек здогадався, що хвиля жару, яка кинула його на дно, прийшла з гідротермальної розколини, відкритого отвору на морському дні, в якому надзвичайно гаряча вода зустрічалася з озером магми, розташованим під розламом. Коли Джек дивився на міні-вулкан, той викинув чорнильно-чорний струмінь води, схожий на випуски заводської труби. Геологи називали це явище чорним димарем: хмарка викинутої води була настільки насиченою мінералами, що осади вкрили все дно довкола. Джек згадав про неймовірну печеру, що вела до вулканічної Атлантиди, — печеру, стіни якої вкриті блискучими мінералами: адже ті мінерали теж могли бути викидами вулкана.
Джекові спало на думку, що гідротермальні «душники» вулкана мають рясніти життям: кожен із них являв собою мініатюрну оазу, що притягала різноманітні організми з верхніх шарів води. Це були унікальні екосистеми, які базувалися не на фотосинтезі, а на хімічному синтезі, тобто на здатності мікробів переробляти сульфід водню з розколин і створювати першу ланку в харчовому ланцюгу, що абсолютно не залежав від енергії сонця. Але замість килимів із живих організмів, замість сонмищ криваво-червоних робаків тут була порожнеча: лавові димарі довкола АДСА були схожі на чорні остови дерев після лісової пожежі. В отруйних глибинах Чорного моря не могли вижити навіть найпростіші бактерії. Це було пустище, в якому чудо життя, здавалося, було переможене міццю темряви. Джекові раптом схотілося опинитися якомога далі від цього мертвотного місця, яке ніби спростовувало життя.
Він відірвав погляд від сумного видовища та пробіг очима панель управління. Гідролокатор показував, що апарат перебуває в тридцятьох метрах від західної стіни провалля та у ста п’ятдесятьох метрах від розтрощеного корпусу «Сіквеста». Від морської поверхні його відділяли півкілометра. Джек подолав третину шляху до острова, залишалося ще близько двох кілометрів на південь.
Подивившись уперед, Джек побачив блякло-молочне мерехтіння. Це був край ділянки нестійкого осаду, який свідчив, що площа, оголена минулою лавиною, закінчується. Скрізь довкола можна було побачити знаки, залишені попередніми лавинами. Треба було триматися над безпечною зоною. Джек лівою рукою взявся за держак управління плавучістю, а правою — за важіль контролю пересування. Водночас нахилився вперед, щоб востаннє кинути погляд назовні.
Те, що він побачив, змусило серце захолонути. Стіна намулу повільно та безжально насувалася на нього, наче велетенське цунамі. Відсутність будь-якого звуку робила це видовище ще загрозливішим. Джек ледь устиг смикнути за рубильник плавучості, як був підхоплений вируючою темрявою.