Його ліхтар зупинився на велетенській фігурі, що стояла ближче до віддаленого кінця приміщення. У цій скульптурі ледь можна було впізнати людську істоту, гротескну пародію на жінку з обвислими грудьми, випнутими сідницями та роздутим черевом, яке надавало тулубові майже сферичної форми. Обабіч скульптури стояли бики в половину натуральної величини, які, задерши голови, дивилися на неї. Складалося враження, що це був триптих, відгороджений від решти приміщення.
Джек нарешті відірвав погляд від цього колоса та глянув на Костаса.
— Фахівці з первісного суспільства улесливо називають відповідні форми фігурами Венери, — з посмішкою пояснив приятелеві Джек. — У Європі та Росії було знайдено приблизно вісімдесят таких скульптур, здебільшого невеликих статуеток зі слонової кістки чи каменю. Ця статуя унікальна, єдина з усіх, розміри якої перевищують натуральні.
— Вона зовсім не така, як гарненькі дівчатка у проході, — з жалем зауважив Костас.
— А вона й не була призначена для того, щоб своєю елегантністю тішити зір чоловікам, — із м’яким докором у голосі промовила Катя. — Подивіться: ті, хто її робив, навіть не обтяжували себе створенням ніг та рук, а голова — це просто кам’яна брила без обличчя. До речі, в Росії їх називають кам’яними бабами. Усе навмисно перебільшене, щоб підкреслити плодючість та добре здоров’я. Можливо, вона не відповідає сучасному західному ідеалові жіночої вроди, але для людей, що жили в ненастанному страхові перед голодом, гладкі жінки символізували процвітання та виживання.
— Натяк зрозумів, — посміхнувся Костас. — Цікаво, який вік цієї пані?
— Ранній палеоліт, — відразу відповів Джек. — Усі фігури Венери належать до періоду між сороковим та десятим тисячоліттями до нашої ери, тобто до того самого часу, коли були створені зображення тварин у залі предків.
— Зазвичай ці фігурки вважали за зображення богині-праматері, — задумливо додав Гібермаєр. — Але ніхто не може з упевненістю стверджувати, що в європейських суспільствах кам’яного віку панував матріархат. Можливо, краще трактувати їх як символи плодючості, яких ушановували разом з іншими головними божествами, такими як духи тварин та неживі сили.
Коротке мовчання перервав Джек.
— Упродовж сотень тисяч років, тобто майже цілого кам’яного віку, аж до початку неоліту, людиноподібні істоти існували в незмінних умовах, — сказав він. — Немає нічого дивного, що атланти, які жили трохи пізніше, досі вшановували богів своїх пращурів, мисливців та збирачів плодів, які в льодовиковий період уперше намалювали диких звірів на стінах зали предків.
— Давні євреї часів Старого Завіту вшановували бога родючості, — стиха зауважив Ефрам Якобовіч. — Навіть перші християни з берегів Середземного моря включали до своїх ритуалів ушановування поганських божеств родючості, іноді маскуючи їх обличчями святих або Діви Марії. Либонь, Венера атлантів не така вже й віддалена від наших вірувань, як на перший погляд здається.
Перед статуєю стояв масивний кам’яний стіл. Він займав значну частину довжини приміщення, перед самим входом піднімаючись угору. Його прикрашав неправильний круг діаметром із метр. У світлі, що відбивалося від золота, круг здавався неприродно білим, наче його відполірували дотики безлічі прохачів, що приходили помолитися великій богині.
— Схоже на священний камінь, — розмірковував Джек. — Може, це те, що давні греки називали baetyl, «камінь метеоритного походження», або omphalos, «центр» або «пуп». На Криті бронзового віку «бетили» лежали на вході до священних печер. У Греції класичного періоду найвідоміший «омфалос» лежав перед проваллям, у якому мешкав дельфійський оракул.
— Може, він позначав поріг Божої оселі, так само як чаша зі святою водою позначає вхід до католицької церкви? — припустив Ефрам.
— Можливо, — погодився Джек.
— Безперечно, він має метеоритне походження, — промовив Костас, який уже розглядав пухирчасту поверхню каменя. — Але він дуже незвичайний, швидше схожий на пожолоблений металевий лист, ніж на суцільну масу.
— Таку штукерію мисливці кам’яного віку могли знайти на поверхні криги, — сказав Джек. — Більшість нових метеоритів знаходять на кризі, бо саме там їх легше помітити. Можливо, це був священний предмет, що перейшов до цих людей від їхніх предків, — іще один зв’язок із доісторичним етапом розвитку людства.
Айша пройшла до віддаленого кінця столу та зупинилася, не дійшовши до статуї богині-праматері.
— Ви тільки погляньте на це! — вигукнула вона.