Джек приголомшено похитав головою:
— Аслана б це розчарувало. Ані царського арсеналу, ані великого багатства на зразок мистецьких творів… Лише найцінніші скарби замість усього цього, скарби буквально безцінні: ключі від самої нашої цивілізації.
Поки Катя та Ділен при світлі Джекового ліхтаря перекладали текст, Костас слідом за Айшею наблизився до скульптурної групи богині-праматері з биками. Проміжок між передніми ногами правого бика та величезним стегном богині являв собою низький прохід, відполірований багатьма поколіннями атлантів. Костас став рачки та зник з очей, залишивши по собі тільки світло ліхтаря, що відтіняло силуети биків довкола богині.
— Ідіть за мною, — пролунав його приглушений, але чіткий голос. — Це ще не все.
Дослідники один за одним продерлися проходом та щільною групою стали позаду статуй. Вони опинилися у вузькому рукаві перед нерівною поверхнею скелі.
— Мабуть, це і є святая святих. — Очі Ділена раз по раз оббігали приміщення. — Схоже на целлу у грецькому храмі або святилище у християнській церкві. Але мене дивує те, що тут майже нічого немає.
— За винятком ось цього.
Костас ліхтарем висвітлив ділянку на поверхні скелі.
Тут було зображено три фігури: перша була майже такого самого розміру, як богиня-праматір, а дві інші трохи менші. Здавалося, вони повторюють розташування богині та биків. Колір фарби був тьмяно-червоний, той самий, що й у залі предків, тільки вже вицвілий. Стилістично ці зображення також нагадували мистецтво льодовикового періоду: вчені звернули увагу на характерні мазки, широкі, як в імпресіоністів, але достатньо чіткі, — вони створювали враження, що фігури живі. Але за своєю формою зображення не нагадували нічого з баченого раніше в Атлантиді.
У них можна було впізнати не могутніх тварин і не величних жерців, а швидше земних істот. Це були абстракції, які заледве передавали сутність свого прототипу. У кожної з істот було черевате тіло у формі груші, а кінцівки незграбно стирчали вбік та закінчувалися десятьма чи дванадцятьма пальцями-паличками. Голови здавалися абсолютно непропорційними до тіл. Очі були схожі на велетенські боби, обведені чорною фарбою, що відразу нагадало присутнім відмітини kohl на єгипетських портретних зображеннях. Словом, ці малюнки радше нагадували дитячі, але через схожість усіх трьох чомусь відчувалося, що їх зробили такими навмисно.
— Вони дуже й дуже старі, — промовив Джек. — Це пізній льодовиковий період, імовірно, п’ять тисячоліть до повені. Вони нанесені на голу скелю, як і зображення тварин у залі предків. У різних кінцях світу існує чимало наскельних мінімалістських зображень людей, зокрема вони нерідко зустрічаються серед петрогліфів Африки та Австралії, а також у південно-західній частині США. Але я ще ніколи не бачив доісторичних малюнків такого характеру.
— Хіба можна сприймати їх як серйозні спроби змалювати людину? — недовірливо похитав головою Костас. — Я не можу уявити собі, що мистецтво льодовикового періоду могло бути настільки примітивним. Адже тварини у залі предків напрочуд натуралістичні.
— Вони схожі радше на гуманоїдів, ніж на людей, — заперечив Джек. — Пам’ятайте, що ці картинки на тисячі років старші, ніж зображення атлантів, викарбувані у проході, і більше нагадують шаманів, духів або ж богів, що не мають визначених тілесних обрисів. У деяких суспільствах людська зовнішність була недоторканною, і відтворювати її навіть не намагалися. Кельтські художники залізного віку володіли бездоганною технікою, але якби ви побачили зображення людей, які вони почали створювати під владою Риму, то вирішили б, що ці зображення вкрай примітивні.
Промінь Джека піднявся вгору та освітив символ, викарбуваний над центральною фігурою. Це був овал завдовжки в півметра, що містив два із символів Атлантиди: сидячого орла та вертикальне весло.
— Це зображення нанесене значно пізніше, ніж малюнки, — зауважив Джек. — Поверхня тут гладша, а для того, щоб вирізати символи, знадобилися б металеві інструменти. Цікаво, як це можна перекласти?
Більшість складів Катя вже знала напам’ять, тому вона навіть не стала звертатися до комп’ютера.
— Цього сполучення символів немає у таблиці відповідностей, — упевнено сказала вона. — Схоже на дієслово чи іменник, з якими ми ще не зустрічалися. Але в цьому контексті я 6 сказала, що це, швидше за все, власне ім’я.
— Як воно вимовляється? — спитав із протилежного кутка приміщення Ефрам.
— Кожен із символів у текстах Атлантиди становить собою склад, тобто голосний звук, за яким або перед яким стоїть приголосний, — відповіла Катя. — Сидячий орел — це завжди «йот», а вертикальне весло — «в». Я би сказала, що це слово промовляється як «йе-ве» або «йа-ва», і голосні тут скоріше короткі, ніж довгі.