Вигадані жерці Атлантиди уособлюють поєднання шаманів і знахарів у суспільствах мисливців і збирачів плодів та царів-жерців ранніх міст-держав. Також можна вважати їх за віддалених попередників друїдів, невловимих жерців, відомих здебільшого із «Записок про галльську війну» Юлія Цезаря. Можливо, друїди були могутніми посередниками, що єднали розділені племена кельтської Європи. Не виключено, що їхні попередники носили конічні, вигадливо прикрашені астрономічними символами золоті «чаклунські ковпаки», нещодавно знайдені серед артефактів бронзового віку. Ці символи вказують на вміння прогнозувати пересування небесних об’єктів, зокрема на знання місячного циклу, яким володіли також володарі кам’яних обсерваторій на зразок Стоунгенджу. Найстаріший із цих ковпаків відносять до 1200 року до нашої ери. Досі за межами західної Європи їх не знаходили.
Перші землероби на островах Середземномор’я плекали свійських тварин, які в диких різновидах для цих островів не характерні. Це були привезені на великих веслових човнах олені, вівці, кози, свині та велика рогата худоба. Розкопки, проведені на Кіпрі, дозволяють припустити, що такі переселення розпочалися ще у дев’ятому столітті до нової ери, відразу після виникнення сільського господарства у «родючому півмісяці», до складу якого входили Анатолія та Близький Схід.
Перші дерев’яні човни, вік яких удалося встановити, було знайдено в Данії. Їх датували четвертим-п’ятим тисячоліттям до нової ери. Хоча перші єгипетські та близькосхідні човни могли робитися зі жмутів очерету (їхня специфічна форма знайшла своє відображення у пізніших поховальних суднах), велика кількість дерева на південних берегах Чорного моря дозволяє припустити, що човни тут будувалися з дерева ще до появи металевих інструментів.
Нащадком Ноєвого ковчега можна вважати «дуврський човен» — знайдений у цьому англійському порту у 1992 році корпус, який зберігся просто-таки чудово. Хоча він належить до бронзового віку, його форма, можливо, була типовою для перших морських суден. Довжина становила п’ятнадцять метрів, дошки було зшито за допомогою тисової лози. У разі потреби, скажімо, для ремонту чи транспортування сушею, такий човен можна було розбирати. Команда з вісімнадцяти-двадцяти веслярів на човні могла перевозити пасажирів, худобу та інший вантаж через Ла-Манш. У неолітичному переселенні народів брала участь швидше флотилія з таких суден, ніж один-єдиний човен, хай і розміром з описаний у Старому Завіті ковчег, — особливо якщо врахувати те, що металевих теслярських інструментів тоді ще не було, як, зрештою, й ефективного вітрильного оснащення.
З-посеред відкритих досі поселень епохи раннього неоліту найважливішими є Єрихон і Чатал-Ґюк. Єрихон, біблійне місто, яке ототожнюють із Тел-ес-Султаном, що у долині річки Йордан в Ізраїлі, було оточене масивною кам’яною стіною, збудованою приблизно у восьмитисячному році до нової ери, в епоху, коли кераміки ще не виробляли. У тих краях більше не знайшли жодних безпосередніх свідчень того, що за згаданих часів (до шостого тисячоліття до нової ери) там тривали війни: немає ні укріплень, ні спалених поселень, ані масових поховань. Тож не виключено, що призначенням стін Єрихонських насправді був захист від повеней.
Чатал-Ґюк, розташований у південно-центральній Туреччині, процвітав від кінця сьомого до середини шостого тисячоліття до нашої ери, після чого був полишений. Саме це поселення з його культовими приміщеннями та стінами, вкритими візерунками й символами бичачих рогів, стало реальним прообразом будівель, знайдених головними героями твору на дні Чорного моря. У Чатал-Ґюці знайшли глиняні та кам’яні статуетки, що зображували перебільшено огрядну богиню-матір. Ці статуетки дуже нагадують стилізований жіночий образ із глини, нещодавно знайдений на турецькому узбережжі Чорного моря в Ікізтепе.
Одним із багатьох незвичайних зображень, знайдених у Чатал-Ґюці, стала фреска з культового приміщення. Вона датована приблизно 6200 роком до нашої ери й відтворює вулкан, що випустив великий султан попелу. Своєю подвійною вершиною та сідловиною між ними вулкан дуже схожий на зображення бичачих рогів, якими було переповнене культове приміщення. Біля підніжжя вулкана зображене місто, схоже на узбережне. Будинки дуже нагадують архітектуру Чатал-Ґюка, однак поділені на щільні прямокутні квартали. Можливо, вулкан є лавовим конусом поблизу міста Карапінар, розташованого приблизно у п’ятдесятьох кілометрах на схід, а зображене поселення — це сам Чатал-Ґюк. Але не виключено також, що це якесь віддалене місто, дійсно розташоване під двоголовим вулканом. Ця фреска — найстаріше з відомих зображень діючого вулкана та розпланованого міста.