Молоді люди гуляли в садку. Дівчина хотіла сказати: він не тільки може провалитися, а напевне провалиться; його пошиють у дурні, поклавши на нього всю відповідальність… Але вона оволоділа собою, хоч це було нелегко, і заговорила про інше:
— Я оце була у Ліліан Бредлі. Ви ще не знаєте Ліліан? Роджер Бредлі це один з найкращих наших молодих науковців. Він працює у професора Метіуса. Ліліан чекає дитини. Вона сказала, що сьогодні ввечері піде в санаторій. Вона боїться, що вибух, який стався у корпусі 37, міг зашкодити їй або дитині.
Біт безтурботно щебетала про всяку всячину. Барн навіть не здогадувався, яких зусиль це їй коштувало. В її вухах знову й знову лунав глузливий голос Вільсона: «Але бути звільненим з такою характеристикою — ганьба. Кальман це розуміє і погодиться на нашу пропозицію…». І ще: «Тоді вся вина впаде на Кальмана… Ми ж не вчені».
— Кажете, в санаторій? Добре, що ви нагадали, Біт, — сказав Барн. — Завтра я відвідаю Хріса Брауна. З того часу, як він передав мені лабораторію, ми не бачилися.
— Підіть до нього, Барн. Він буде радий, — озвалася Біт і знову звернула розмову на неприємну тему — Ваш батько уже натякав, що він?..
— Облишмо, Біт, — промовив Барн, захищаючись обома руками. — Невже ми й зараз говоритимемо про це? Досить з мене розмов і вдома. Батько знає, що робить. Вільне від нейтронів сполучення ядер…
Барн не висловив своєї думки до кінця, по його обличчю пробігла тінь. Коли Біт запитливо глянула на молодого вченого, їй здалося, що він дуже збентежений. Барн ніжно взяв дівчину за плече.
— Мені, певно, буде важко тут жити. Якби ви, Біт, не привезли мене тоді з аеродрому, ми були б знайомі з вами тільки по роботі, і я не мав би тут нікого, жодної людини, з якою можна поділитися думками.
Біт сіла на схилі біля річки. Вона все ще гарячково обмірковувала, чи довіритися Барну і розповісти про ролик із записом бесіди.
— Скажіть, Барн, ви завжди так швидко відмовляєтеся од своїх рішень?
— Взагалі ні, — відповів Барн, сідаючи поруч з дівчиною. — Але тут на мене одразу навалилося стільки… А може, я просто не наважуюсь дивитися правді в обличчя.
Біт мовчки сплітала стеблинку. Ні, нехай Барн спершу сам дійде до якоїсь певної думки, лише тоді вона довіриться йому. Але, з другого боку, як він може знайти правильне рішення, коли йому ніхто не допоможе?
На землю повільно спадав вечір. Біт і Барн мовчали. Вони думали про те саме, та говорити про це не наважувалися.
Санаторій Рівертауна стояв у молодому парку над самою річкою.
Хріс Браун сидів на широкому балконі, замислено всміхаючись. Сонце тільки-но зійшло, і Брауна огортала приємна прохолода. Хріс заплющив очі, повернувшись обличчям до сонця, йому, певно, вже не доведеться побачити, як ці молоді дерева стануть могутніми велетнями. Браун без лікарів знав, що він тяжко хворий. Іноді Хрісу здавалося, що лікарі доглядають його, аби тільки повчитися на ньому.
Правда, вже знайдено засіб проти променевої хвороби, але він не завжди дає добрі наслідки. Все залежить від стадії захворювання і ступені ураження променями. Хворого добре харчують і дають йому цілковитий спокій. Лікують тонізуючими медикаментами і нескінченними переливаннями крові. Свіжа кров поступово виполіскує з тіла променеві речовини. Намагання вилікувати його, Хріса, — дуже важкий і копіткий експеримент, так само, як і спроба винайти і розробити безперервний процес вільного від нейтронів сполучення ядер. У кількох випадках уже пощастило врятувати людей, уражених променевою хворобою. Успіх давав право з незламною вірою займатися іншими випадками, аби тільки в пацієнтів вистачило терпіння. А в Хріса Брауна терпіння вистачить. Хіба ж міг би він, не маючи терпіння, ставити у своїй лабораторії сотні, тисячі, десятки тисяч експериментів? Хіба Стефсон не навчив його мужності? Та й Барн приїхав сюди! Хрісу дуже хотілося видужати.
В довгому коридорі почулися кроки. Хтось прийшов. Браун повільно обернувся і побачив Тедда О'Брайєна. З того дня, коли стався вибух у корпусі 37, шофер лежав у клініці. Тедд і Адамс відвезли тоді Брауна в санаторій, але й самі теж зазнали опромінення. Тепер О'Брайєн уже одужав. Через два дні його і Адамса мали виписати.
— Ну, Тедд, — сказав Браун, подаючи йому руку, — ви раді, що післязавтра зможете знову сісти на свій електрокар?
— Звичайно… — пробурмотів шофер. — Я б ще більше радів, якби міг забрати з собою і вас. Тут, у цій норі, занадто добре для звичайного смертного — відчуваєш легкий присмак раю. Для нашого брата краще сидіти на електрокарі: тоді хоч забуваєш, який чудовий світ!