— Звичайно, це робиться дуже повільно. Санчата стоять на пристрої з черв'ячними шестернями і за кожним рухом посуваються на півміліметра. Іноді трохи швидше, іноді повільніше, залежно від того, про що хочуть дізнатися. Ну, ви це, мабуть, знаєте краще за мене, — обірвав себе водій.
— Розповідайте, Тедд, мені цікаво послухати.
— Дехто з учених і уявлення про це не має. Ну ось, коли півкулі достатньо наблизяться одна до одної, тоді бабахне. Тобто саме цього науковці не повинні допустити, за цим вони стежать. Тільки-но півкулі дійдуть до критичної межі, автомати знову роз'єднують їх. Як це відбувається, не знаю, але раніше, коли автоматика ще не була такою досконалою, як тепер, доктор Снобін не витримав. Він завжди був трохи божевільний. В усякому разі, йому здалося, що він бачить привиди. Доктор Снобін кинувся до автоматів, щоб зупинити їх. На щастя, це помітив інший науковець і схопив його за руки. Відтоді заходи безпеки набагато поліпшили. А Снобін і досі сидить у лікарні для божевільних і верзе всяку всячину. От воно як було.
— А в останні роки привиди бачили ще два колеги, — додав Барн.
— Отже, ви про це знаєте. Навіщо ж я розповідав? — невдоволено кинув О'Брайєн. — Може, це неправда, га?
— Правда, чистісінька правда, О'Брайєн. Незважаючи на всі заходи безпеки, ми сидимо на пороховій бочці.
— Люди бояться цього місця, і кожен намагається об'їхати «бар привидів» як можна далі: кому охота злетіти в повітря? Якщо там нічого не зміниться, то… — О'Брайєн сам не знав, що буде тоді. — Найкраще було б посадити в «бар» на дві-три доби Атомного слона. — Шофер навіть розсміявся, уявивши, який страх напав би на Брекдорпа.
Барн зайшов у низький корпус. На душі в нього було неспокійно, хоч молодий учений намагався підбадьорити себе думкою, що досі тут нічого не траплялося. Автомати працювали бездоганно. За звичкою атомника Барн зупинився на кілька секунд перед повітряною завісою. Шум вентиляторів приглушував усі інші звуки. Барн зайшов у зал. На стінах висіли червоні написи: «Увага, небезпечно для життя!» Не дуже люб'язна зустріч. Потім Кальман побачив індикатори — вони сяяли жовтим світлом з червонуватими цятками. Отже, не так страшно, як здається.
Барн оглянувся довкола. Вдалині він побачив невисоку стіну — захисний бар'єр проти променів. Біля стіни за великим розподільчим щитом сиділи три чоловіки. Зігнуті спини і безформні захисні костюми робили їх схожими на хижих звірів, що приготувалися стрибнути на жертву. Їхня увага була прикута до процесів, що відбувалися за захисною стіною. Ці процеси науковці могли спостерігати до дрібниць крізь спеціальну систему приладів.
Учені провадили тут тисячі й десятки тисяч серій дослідів і спостерігали, як проходить ланцюгова реакція при розщепленні урану 235 і плутонію. Тут-таки реєстрували продукти розщеплення, вимірювали інтенсивність різних променів. Останнім часом особлива увага була звернена на нейтрони. Це ті фатальні складові частини ядра, які під час кожного вибуху атома звільняються у величезній кількості. У вигляді променів вони проникають в атомні ядра інших елементів і перетворюють цілком невинні матеріали в шкідливі або ж у корисні ізотопи.
Два оточені змінними рефлекторами корпуси у формі півкуль стояли на металевих полозках і зближалися за допомогою черв'ячних шестерень. Відповідно до серії досліджень це зближення відбувалося швидше чи повільніше, але щоразу з крайньою концентрацією. Секунди, коли відбувалося зближення, повторювалися кілька десятків разів на день, псуючи нерви науковцям. Як тільки півкулі з ураном 235 або плутонієм достатньо зближувалися, починалася сильна раптова радіація. Наближені одна до одної площини віддавали велику масу тепла, спалахувало яскраве біле світло, і в ту ж мить автомат вимикав черв'ячну передачу — інакше відбулася б ядерна реакція велетенських масштабів. Розжарення поверхонь півкуль, спалах світла, вимкнення черв'ячної передачі і відрив однієї півкулі від другої — все разом тривало якусь частку секунди.
Барн зупинився. Він знав, що непрошений гість може спричинитися тут до небезпечних явищ. Постоявши одну-дві хвилини, Кальман вирішив підійти ближче до людей, які сиділи біля щита. Пригадавши розповідь Хріса Брауна, Барн подумав, що ліворуч сидить, мабуть, Гарріман. Але молодий Кальман не встиг зробити й двох кроків, як почув чийсь наказ:
— Прошу залишитися на місці.
Це прошепотів чоловік, який вийшов з ніші в стіні, проте цей шепіт прозвучав дуже ясно. Коли Барн обернувся і спитав: «У чому справа?» — його слова відбилися в залі голосною луною.