— Ні, у професора Стефсона.
— Он як… — Метіус почухав підборіддя. Він кивнув головою і простягнув руку до розмовного апарата. — Ну що ж, тим краще для вас. Отже, побудьте, будь ласка, ще трохи зі мною, містер Кальман-молодший. Подивимось, де можна знайти колегу Стефсона.
Професор натиснув на клавішу, але не дістав ніякої відповіді. Він саме хотів натиснути на іншу, як задеренчав зумер. Це був сигнал, що відчинилися двері.
Ввійшов Джек Кальман.
Він був явно схвильований, але оволодів собою і чемно привітався з керівником другого відділення. Барн помітив, як обличчя Метіуса миттю втратило привітність.
Не пояснюючи мети свого приходу, Кальман жестом, руки попросив дозволу і одразу ж звернувся до Барна:
— Добрі жарти ти собі дозволяєш! Про що ти думаєш? Мені тільки-но сказали, що ти прогулюєшся по корпусах, наче в нью-йоркському універмазі. І хто сказав? Директор Брекдорп! Мій син під контролем Лекса Шпрінгера!
— А хіба вас Шпрінгер не контролює, Кальман? — іронічно пробурмотів Метіус. — Я вже вам колись доводив, скільки це коштує. За ці гроші можна було б кожних два роки будувати реактор.
Кальман не звернув уваги на докір Метіуса і далі вичитував синові:
— Ти нехтуєш запроваджені в Мехіко-Занді правила, так наче стоїш вище за інших. Існують певні закони, яких в інтересах загальної безпеки треба суворо додержуватися! Мені директор зробив зауваження. На жаль, містер Метіус прийняв тебе, здається, досить привітно.
Правда, Брекдорп ще нічого не говорив Кальману, але нехай Метіус чує і робить відповідні висновки.
— Мені дуже шкода, що я завдав тобі неприємностей, — сказав Барн. Він звернувся до Метіуса, подав йому руку і промовив — Пробачте, що я вас відірвав од роботи, містер Метіус. Якби я знав раніше…
— Нічого, нічого, друже, — розсміявся Метіус, — це трапляється з кожним. Настає час, коли молода людина вибивається в пір'я і тоді, звичайно, виходить з-під батьківської опіки. Так було і з нами, — всміхнувся професор до Кальмана-старшого.
— Не раджу вам, Метіус, брати на себе обов'язки ментора і захищати молодих, які діють необдумано, — зауважив Кальман з виразом зарозумілості на обличчі. — Від цього може потерпіти ваша дослідницька робота. А її вкрай потрібно прискорити.
Уже. Йдучи до дверей, Кальман наче мимохідь кинув:
— Можуть початися балачки про спеціальну тактику зволікання, про свідоме послаблення оборонної могутності нашої країни.
Мерлан Метіус підвівся з-за письмового стола на весь свій велетенський зріст. Він ладен був кинутися на Кальмана.
Прояв одвертої ворожнечі між обома вченими злякав Барна. Він пошкодував, що своїм легковажним вчинком дав привід для цієї зустрічі.
— І це говорите ви, Кальман, — людина, яка хоче, щоб її вважали серйозним ученим. Ви ніколи не були і не будете вченим, — кинув Метіус своєму ворогові в обличчя.
Кальман зблід, хотів щось відповісти, але Метіус не дав йому й слова вимовити.
— Свій гнилий товар ви ще, можливо, продасте, його дехто шукає. Але люди довідаються, що ви пропонуєте, і назвуть цей товар вашим ім'ям.
Кальман мовчки потягнув Барна до дверей. Вони квапливо пройшли коридором і опинилися на, залитій сонцем вулиці. Лише тут батько знову заговорив до сина:
— Ти міг би позбавити мене цієї милої бесіди. І треба ж тобі було піти саме до Метіуса, до цього йолопа. Він розробляє такі проблеми, на обчислення яких навіть електронний мозок витрачає кілька тижнів! А технічне здійснення проблеми займе багато місяців. Та що там місяців, багато років!
Барн зупинився і глянув на батька.
— А які ти висуваєш проблеми, тату?
Кальман зніяковів.
— Я дивлюся на науку з ширшої перспективи. Тобі теж слід так підходити до справи, сину.
Барн гукнув електрокар. То була машина Тедда О'Брайєна. Водій чекав молодого вченого.
— Пробач, тату, — сказав Барн, — підходить моя машина. До вечора. — Він відійшов од батька, не чекаючи відповіді.
Джек Кальман дивився вслід синові. Хлопець дуже швидко став самостійним. Невже Метіус саме це мав на увазі своїм глузливим зауваженням? Невже чужі люди мають більший вплив на його сина, ніж він? Чіткою ходою Кальман попрямував до своєї машини, яка відвезла його до головного корпусу.
Джеймс Еверет зручніше вмостився в м'якому кріслі літака і глянув крізь велике вікно. Під літаком простяглася пустеля. Худі руки старого з набряклими жилами неспокійно, наче в такт його думкам, рухалися по хромованих бильцях крісла. Раптом Еверет глибоко вдихнув повітря і наморщив носа.