— Але в кінці того шляху вченого Кальмана проклянуть, батьку. Дай мені договорити до кінця, прошу тебе! Я більше не студент, ось уже кілька років я сам науковець. Тобі доручено створити… чисту бомбу. Цього ти не зможеш зробити, тим паче за такий короткий час, який тобі дали. Що ж буде далі? Вони звертатимуться до твого честолюбства, використають твою химерну віру в ідею «американського століття», на яку світ не звертає ніякої уваги, щоразу висуваючи нові проблеми. Оцю твою фанатичну віру використають, щоб штовхнути тебе на шлях, який, — пробач батьку, що я змушений сказати це, — може зробити тебе злочинцем. Весь світ кричатиме про той злочин. І відповідати доведеться тобі.
Джек Кальман навіть не зміг одразу відповісти. Слова сина сповнили його гнітючим страхом. Барн має рацію: спроби за короткий час сполучити з допомогою металевих парів звільнені нейтрони і зробити їх нешкідливими не дають бажаних наслідків. Але в міру того, як Барн розвивав свою думку далі, в душі Кальмана зростала лють. Адже наукову проблему, над якою він працює, висунув Стефсон. «Мабуть, Стефсон передав мені свою ідею, — думав Кальман, — щоб скомпрометувати мене! А тепер ще й підбурив проти батька сина». Кальмана охопило почуття ненависті до Стефсона. Він узяв сигарету, хоч ніколи не курив.
Докори Барна призвели до зовсім протилежних наслідків. Спочатку Кальман завагався, але потім ще більше розлютився.
— Дякую, — сердито відмахнувся батько, коли Барн подав йому сірники, і запалив сигарету від електричної запальнички. Він кілька разів затягнувся і, оглянувши сина з голови до ніг, глузливо сказав: — Дуже добре, сину. Я недооцінив Стефсона, а тебе переоцінив. Ти говориш, немов обвинувач на суді. Певно, тебе надихала чарівна донечка Стефсона! — Кальман аж тремтів від гніву. — Ти чудово вивчив текст напам'ять, дуже добре. Ти вже й сам можеш так думати! Але це небезпечні думки, мій хлопчику. — Кальман ще раз кинув погляд на сина, рвучко обернувся і вийшов з кімнати.
Лише почувши, як грюкнули двері, Барн зрозумів, що батько пішов з дому. А тепер що? Він хотів попросити батька, щоб його залишили в атомному місті, не посилали на «Ізабеллу». Тепер це неможливо. Між ним і батьком — прірва.
Барн сів у крісло біля письмового стола і схилив голову на руки, його мучила думка, чи правильно він поводився з батьком.
Утретє за останні кілька тижнів у Мехіко-Занді завили сирени. В лабораторіях, робочих приміщеннях і конторах темно-червоні світлові сигнали кричали: «Тривога! Тривога! Тривога!» Гучномовці наказували негайно спуститися в сховища. За кілька хвилин атомне місто спорожніло.
Барн Кальман прямував підземними коридорами до сховища центрального будинку. Він сподівався зустріти там Біт.
У бункері В-15 молодого вченого хтось гукнув. Бари озирнувся і біля одного з столів побачив Тедда О'Брайєна, який привітно махав йому рукою, запрошуючи підійти. Кальман помітив біля того ж стола і Гаррімана. Досі Барн не мав можливості зустрітися з ним. Тепер випала нагода поговорити з науковцем.
Барн привітався з Теддом, потім з Гарріманом. Третій був той будівельник і вартовий, про якого недавно розповідав Тедд. Біля стола сиділи ще два чоловіки. Тедд відрекомендував їх:
— Фред Боттом і Джо Фоггі.
О'Брайєн сказав, що вони працюють на монтажі. «Мабуть, інженери», — вирішив Барн.
Коли Кальман сів, Гарріман кинув йому:
— Пробило швидкий нетрієвий інкубаторний реактор.
Барн висловив надію, що не сталося нічого страшного. Потім звернувся до Гаррімана:
— Нарешті, ми зустрілися. Кілька днів тому я заходив до вас у лабораторію.
— Я так і подумав. Тільки місце ви тоді обрали не підходяще. Вам, мабуть, Браун порадив зайти до мене?
— Я вчора був у нього, — втрутився в розмову Боттом. — Йому вже краще. Він мені… — Боттом запитливо глянув на Тедда О'Брайєна.
— З містером Кальманом, — пояснив Тедд товаришам, — ми зустрілися в містера Брауна. Пізніше містер Браун сказав мені, — звернувся він до Барна, — що на вас можна покластися. Ми віримо містеру Брауну.
Барн зрозумів: ці люди говорять про таке, що можна чути не всім.
— Якщо ви вірите Хрісу Брауну, будь ласка. Більше я нічого не можу сказати про себе. Я ж не знаю…
— Ми не згодні з тим, що за останні кілька тижнів коїться в Мехіко-Занді, — тихо промовив Гарріман. — Досліди, які тут провадяться, небезпечні. Ми це добре знаємо, бо самі їх робимо.
— Той, хто підписав контракт з пеклом, не може сподіватись потрапити в рай, — зауважив Фред Боттом.
— Декому це вже вдавалося, Боттом, звичайно, якщо вважати, що є райський сад для панів, — з усмішкою сказав Тедд.