Слухаючи Стефсона, Барн мимоволі пригадав страшне пророцтво його батька — Джеймса Стефсона, який твердив, що людство загине від радіації. Стефсон-молодший подолав те, чого боявся його батько. Кальман-молодший повинен запобігти злочину, який хоче вчинити його батько.
Тим часом Стефсон натиснув на червоний важіль, і в дзеркалі перископа запалало сонце.
Барн Кальман мав вилетіти вночі через Сан-Франціско та Гавайські острови на авіаносець «Ізабеллу», який вирушав на Ратакові острови. Протягом останніх днів Барн працював із своїм батьком. Професор несподівано одержав з «бару привидів» такі аналізи, які давали підставу думати, що під час проведення великого експерименту радіоактивне випромінювання значно зменшиться. Матеріали були підписані Ватфілдом. Гнітючий страх, який лишила в душі Джека Кальмана зустріч з Вільсоном, поступово розвіявся. На основі нових результатів досліджень Кальман запропонував випробувати значно меншу бомбу, виготовлену за іншим принципом. Якщо ця пробна плутонієва бомба після розпаду атомного вибухового матеріалу дасть сподівану реакцію зв'язування нейтронів, тобто знешкодить найнебезпечніші радіоактивні частки, тоді не треба буде запалювати другу, велику водневу бомбу. Брекдорп після деякого вагання погодився з цією пропозицією з умовою, що її схвалить Вільсон.
Бомби зберігалися в новому корпусі 37» Незабаром їх мали відвезти на спеціальних машинах у порт. Пробну плутонієву бомбу повинен був скинути керований на відстані літак, а водневу бомбу вирішили вмонтувати в старе торговельне судно «Ураган».
Барн попрощався з матір'ю. Місіс Кальман плачучи випустила сина з обіймів.
— За два тижні я знову буду тут, — намагався заспокоїти він матір, — а тим часом до тебе заходитиме Біт.
Батька того вечора Барн не бачив. Джек Кальман востаннє перевіряв усе в лабораторії.
Почувши сигнал машини Біт Стефсон, Барн вийшов з дому.
Молоді люди повільно їхали довгою вулицею, що перетинала весь Рівертаун і вела до аеродрому. Біт і Барн рука в руку пройшли крізь яскраво освітлений зал і вийшли на поле, де вже стояв напоготові важкий літак. Назустріч їм хтось шкутильгав. То був Хріс Браун. Він ще вдень попрощався з Барном, але тепер вирішив провести друга.
Хріс Браун зупинився. Він не думав, що Біт опівночі супроводитиме Барна на аеродром. Ось вони йдуть, закохані. Дзвінкий сміх дівчини завдав Хрісу Брауну невимовного болю. Він прикусив губу. Барн ніколи нічого не казав йому про свою дружбу з Біт. Звичайно, Браун чув розмови про «атомну закохану парочку», — в Рівертауні плітки поширювалися швидко, — але чомусь не надавав їм значення. Хріс пригадав ті часи, коли він хотів освідчитися Біт, мріяв про неї. Дівчина уникала його і завжди намагалася зробити так, щоб не лишатися з ним наодинці. О, безперечно, Біт Стефсон ставилася до нього дуже приязно, піклувалася про нього, і професор Стефсон теж. Потім сталася аварія з реактором. Тепер він ходячий труп, а Біт кохає Барна Кальмана. Все-таки боляче, що Барн, друг, не сказав йому про це жодного слова.
Хріс Браун відступив у тінь і важкою ходою пройшов через зал чекання до своєї машини. Шофер відчинив дверцята і спитав:
— Хіба літак уже піднявся, містер Браун?
— Везіть мене додому, Міллер, мені погано, — кинув він.
В цю мить до машини під'їхав мотоцикліст і загальмував. То був Тедд О'Брайєн.
— Скажіть, містер Кальман уже полетів? Ні? Зачекайте тут, містер Браун. — О'Брайєн дав газ і, не звертаючи уваги на протести вартового, промчав на аеродром.
Коли з гуркотом під'їхав мотоцикл, Барн і Біт розступилися.