— Чому, містер Кальман? Хіба ваш син не вміє керувати катером?
— При чому тут катер? Син потрібен мені як асистент.
— Яке зараз асистування, дорогий професоре? Невже він має допомогти вам натиснути кнопку? На мою думку, інтерес вашого сина до біологічних досліджень дуже цінний для вченого. Думаю, Барну не слід перешкоджати. Чи, може, ви боїтеся, що з вашим сином щось скоїться на острові? Жінки, які залишилися там, навряд чи становлять небезпеку, а чоловіки сидять у нас під охороною. А щодо радіації, яка може виникнути внаслідок експерименту, то, думаю, бомба все-таки чиста. Ви ж самі нас запевняли.
— Я? — Кальман важко перевів подих. — Я не давав ніяких обіцянок, навпаки…
— Так, містер Кальман, великий експеримент має підтвердити висновки, зроблені на основі лабораторних дослідів. Еге ж, ви це казали? Отже, нема ніяких підстав утримувати вашого сина від поїздки на острів. Або радіації зовсім не буде, — саме такий висновок можна зробити на підставі останніх аналізів, — тоді ваш син повернеться чистеньким, мов ангел, або деякі радіоактивні частки все-таки попадуть в атмосферу, тоді його одразу ж після вибуху привезуть сюди і подадуть медичну допомогу. Отже, так чи так риску нема ніякого.
Коли Барн сходив з «Ізабелли», Джек Кальман з розпачу не міг і слова вимовити. Батько дивився, як син сходинка за сходинкою спускався по трапу.
— Барн! — нарешті не витримав професор.
Молодий Кальман обернувся і глянув угору:
— Ми, мабуть, більше не побачимося, батьку. Ти хотів мені щось сказати?
Професор простягнув до нього руки, але Барн похитав головою:
— Така була твоя воля. Я тебе попереджав і застерігав. Ти сам знаєш, що вся ця операція — злочин. У мене на катері є невеличка рація. Ти завжди можеш повідомити мене, що випробування припинено.
Барн скочив у катер і завів мотор. Розрізаючи носом пінисті хвилі, катер рушив до острова.
Барну треба було їхати туди годин п'ять. Він сидів біля керма і похмуро дивився на острів, який поступово підіймався над водним простором. Невже він їде на вірну смерть? Вільсон усе ще командує батьком, а той чіпляється за дані аналізів, які підписав Ватфілд, за фальшивки, виготовлені з наказу Брекдорпа.
Коли батько прочитає листа, якого Барн написав шість годин тому і залишив для нього у стюарда, він не наважиться натиснути червону кнопку на щиті.
Катер підійшов до плаского берега. Барн знав цей острів: кілька днів тому він монтував тут вимірну станцію. Молодий науковець стрибнув на землю і прив'язав катер. На нього вже чекали жінки, що вийшли з своїх хиж. Підійшли й діти, вони дивилися на гостя з довірливою цікавістю. Коли він приїжджав першого разу, то почастував їх цукерками. Барн знав, що на авіаносці тримають під вартою чоловіків саме з цього острова. Тубільці, певно, здогадалися, що тут має відбутися, розуміли, які небезпечні атомні випробування, що вже десятки разів відбувалися в цьому районі Тихого океану. Вони виїхали на своїх човнах у море, гадаючи, що цим зможуть перешкодити пожежі та появі білих пластівців, від яких хворіють люди. «Треба попередити тубільців, — подумав Барн, — щоб вони не виходили з своїх хиж, коли спалахне «сонце білих людей». Так для них буде краще». В цей час до Барна підійшов старий дід. Він показав на море і промовив:
— Наші чоловіки поїхали на великий корабель. Чому ти їх не привіз із собою?
Запально жестикулюючи, він говорив суржиком англійської і малайської мов. Жінки супроводжували його слова голосними криками.
Барн намагався пояснити дідові, що чоловіки його племені перебувають на борту великого корабля білих, їх запросили в гості — насправді вони сиділи замкнені в трюмі, і він не був певен, що їм дадуть їсти й пити — і одразу ж після того, як сонце згорить, чоловіки повернуться. Барн знав, що це брехня, але все-таки попросив тубільців вважати його своїм гостем. Поки не згасне запалене білими сонце, він залишиться тут, розмовлятиме з жителями острова, бавитиметься з їхніми дітьми, а якщо станеться нещастя, буде разом з ними.
Жінки, діти і старі чоловіки одразу повірили молодому Кальману, від чого йому стало дуже соромно. Барн закупив і привіз із собою майже все, що було в буфеті ресторану «Ізабелли». Тубільці з радістю понесли з катера пакунки у свої хижі. Вони гостинно запросили Барна поїсти на свіжому повітрі під пальмами.
Старий каліченою англійською мовою спитав, чи не вміє білий гість лікувати. Барн привіз із собою перев'язочний матеріал, а також різні таблетки й готові медикаменти. Тіла жінок і дітей, яких йому показали, були вкриті опухами й виразками. Барн одразу зрозумів, що то наслідки атомних променів. Людям ніхто своєчасно не допоміг. Тепер він теж не міг подати їм хоч якусь допомогу. Може, згодом, коли повернеться… Але чи повернеться? Чи не загине він тут разом з цими людьми від морських хвиль, які заллють острів після вибуху бомби на п'ятнадцять мільйонів тонн, або від радіоактивного снігу, що його батько пожене вгору до неба?