Брауна знову розбудили холод і біль. Здавалося, ніби його тіло прилипло до розпечених колосників. Поступово Хріс зрозумів, що його ліва рука примерзла до крижаного страховиська. Напруживши всі сили, Браун відірвав її од холодних труб, залишивши на них шматки своєї шкіри й м'яса. Переборюючи страшенний біль, Хріс, ледве дибаючи, почвалав до моторів. Удари хвиль, здається, вже послабшали.
Браун усе робив машинально. Якби він почав думати, то, певно, втік би з трюму. Вчений заспокоював себе тим, що виконує звичайне наукове завдання: йому доручено знешкодити бомбу. Адже в Брекдорпа нерідко виникали дуже дивні ідеї, які він доручав здійснити своїм працівникам. Браун бачив себе на трубі реактора, де боровся з шлангом, який ніяк не хотів пролізти в трубу. Ні, зараз він не на трубі, а в трюмі і копирсається пальцями в дротах системи запалу. Брекдорп міг би доручити цю справу здоровій людині. Як він, Хріс Браун, обідраними руками, пальцями, що ниють від нестерпного болю, витягне дріт з гнізда? Може, це зовсім не його руки…
Брауна трусило, як у лихоманці. Раптом у трюмі стало зовсім тихо і темно. Припинився шум моторів. Чому не чути мелодійних, ритмічних звуків руху поршнів у насосах, як і коли згасло світло? Браун широко розплющив очі, затамував подих і прислухався. Нічого не чути, трюм заповнила сіра темрява. Тиша і темрява почали гнітити Брауна, наче душили. Він сидів у череві корабля, який об'якорився десь між Аляскою і Антарктидою, біля найжахливішої з усіх будь-коли вигаданих людиною бомб.
У Мехіко-Занді на випадок аварії завжди було запасне автоматичне освітлення. Тоді, на трубі реактора, він хоч бачив сонце…
У темряві почулося легке шипіння, потім до нього приєдналися якесь дзижчання і скрегіт корабля, що гойдався на хвилях. Шипіння то припинялось, то знову виникало.
Браун повільно опустився навколішки, сперся ліктями на підлогу. Дзижчання, що скидалося на сичання отруйної змії, свердлило йому мозок. І чого він приїхав сюди? Нехай би все робилося так, як було намічено.
Він пригадав героїв з прочитаних книжок. Які ж то були сильні люди! Вони не стогнали й не скиглили! А він?
Хріс, напруживши сили, поповз далі і раптом побачив на підлозі перед собою тонесеньку смужку світла. Браун засміявся мов божевільний. Світло! Поряд був трап на палубу, по якому він зійшов униз. На протилежному боці сходів світить сонце, там блакитне небо, там тепло і там падає сніг Кальмана!
— Просто дивно, Хріс, що ти все витримуєш, — сказав він сам собі. — Твої скалічені кістки, певно, гумові. Мабуть, професор Едвард Теллер має рацію: радіоактивність створює нову людину — людину з гуми…
Браун знову засміявся. Потім почав важко підніматися вгору, сходинка за сходинкою, глибоко вдихаючи свіже повітря. Заражене воно радіоактивністю чи ні — байдуже. Це не мало тепер ніякого значення, йому треба зберегти лише стільки сил, щоб вдержати в руках кермо катера і дотягти до острова. Ще одна година, тільки одна-єдина година, і він зустрінеться з Барном і Біт. Ні, ні. Біт на острові нема. Хріс підвів голову над останньою сходинкою і виглянув на палубу, його очі побачили жахливу картину, але в нього вже не було сил реагувати на неї. Важкі морські хвилі не залишили на палубі жодного предмета цілим — усе було побите, поламане, вщент зруйноване.
Браун зробив останнє зусилля і видерся нагору. Було приємно відчути ласкаве тепло сонячних променів. Він ліг на палубу, глибоко дихаючи. Хвилі, певно, добре помили палубу, сполоснувши сніг Кальмана в море. Його пожеруть риби. На рибних базарах Японії знову продаватимуть радіоактивну рибу. В Індії знову падатиме радіоактивний дощ — корови жуватимуть радіоактивну траву, а діти питимуть радіоактивне молоко…
Хріс Браун проліз крізь навалені на палубі дошки й балки. Тепер він відчував себе значно дужчим: може, то сонце додало йому сили. Смерть лишилася позаду. Браун ішов назустріч життю. Як довго він ще протягне — не має значення. Поки що зараз він переміг!
Хріс почвалав уздовж поручнів до того місця, де висів трап. Глянув униз і спочатку не зрозумів», що сталося. Трап десь на половині висоти поламали і знесли хвилі. А де ж катер? Нема!