АНДРІЙ ДМИТРУК
Аурентина
Науково-фантастичні оповідання
Для середнього шкільного віку
Сборник “Аурентина” составляют рассказы молодого украинского советского фантаста. Вместе с их героями читатель совершит межпланетные перелеты, примет участие в исследовании жизни других планет, разгадке их тайн.
Рецензенти Михайло Слабошпицький і Наталія Чорна
Художник Олександр Шоломій
АУРЕНТИНА[1]
Кораловий пісок, блискучий, білий і дрібний, як алмазний порошок, пісок, що спадав з краю неозорих пляжів у блакитну, майже зовсім невидиму глибину води; піна прибою, що танула з ніжним шипінням, і покриті фестонами розквітлих мохів урвища; буйний, пронизаний сонцем ліс в ущелинах, крижані потічки, що грають прозорою галькою, — такою зустріла гостей Аурентина.
Коли легкий червоний “Ельф” — рятувальний катер 11-7655 — спустився на воду і став на три опорні підошви, на кораловому дні, горбкуватому і спіненому, наче цукровий сироп, що застиг у кипінні, заметушилися багатоніжки, злякано звихрюючи пишну дихальну бахрому. І кожен капіляр тієї бахроми був виразно видний з катера, хоч глибина тут сягала не менше десяти людських зростів.
Віола першою стрибнула на берег, подала руку Алдоні. Та зупинилася, захоплено озираючись на всі боки, але Віола схопила її за руку, засміялася, потягла. Бігли, грузнучи в піску, — він усмоктував ноги, характерно повискував, — не переводячи подиху, видряпалися по хистких багряних брилах осипу. Обидві дівчини — пілот і лікар Рятувальної Служби — були дужі і прекрасно треновані, та й тяжіння Аурентини поступалося перед земним. Тому навіть Усагр — Універсальний Синтезуючий Агрегат, змонтований на базі гравіхода, наздогнав їх досить далеко від берега, в духмяному блакитно-зеленому степу з оксамитовими плямами — тінями дерев на розкішній соковитій траві і шапках квітів. Одержавши сигнал, Усагр ліг на черево і почав роботу…
Під сріблястим зонтичним деревом Алдона привітала Віолу з точним спуском “Ельфа”. Морський вітерець ворушив на хвилях степу, надимав пузирями легке полотнище парашута. Обплутана стропами, в гущавину соковитих стебел зарилася тьмяна броньована куля. Дівчата присіли навпочіпки, уважно розглядаючи грубий панцир радіомаяка. Їх зачаровувала гола, необлагороджена сталь, звична людям минулих століть, але зовсім чужа епосі Віоли і Алдони. Було в цій кулі щось від музейних рицарських обладунків, од реліктових паровозів чи танків — словом, од виробів тієї далекої доби, коли міцність корпусу залежала від товщини стінок…
— Невже справді сто два роки? — запитала Алдона, любовно торкаючись поверхні кулі.
— Майже сто три — старт був у січні.
— Ти знаєш, я зовсім не уявляю, як ми підійдемо до них, як почнемо розмову…
— Я теж не уявляю, але знаю, що підійдемо і почнемо.
— Але вони ще не говорили інтерлінгом?
— Дарма, — заспокоїла Віола. — Тоді були міжнародні мови, хоча й не всесвітні: російська, англійська… Якось порозуміємось.
Алдона все ще похитувала головою, прикусивши губу і розширеними прозоро-сірими очима дивлячись на радіомаяк. Віола підвелася, стомившись сидіти навпочіпки. За гаєм зонтичних дерев, наче величезний працьовитий бегемот, вовтузився вимащений грязюкою Усагр, вивергав пінисту будівельну масу і прикочував її у вигляді гладенької підлоги. Швидко скінчивши цю роботу, змінив програму і поставив на підлогу щойно створене пругке ліжко…
Відвернувшись від Усагра, Віола побачила подругу, яка лежала горілиць під деревом, і, не довго думаючи, прилаштувалася поряд. Так лежали вони, час від часу починаючи обговорювати можливі варіанти зустрічі, поки не сталися довкола них головні події цього дня. Швидке сонце Аурентини сповзло до місцевого заходу; вовтуження Усагра стало невидимим, оскільки він звів стіни і дах будинку довкруг себе і тепер докгнчував опоряджувальні роботи; і нарешті в зеленавому сутінковому небі, ледь поцяцькованому мазками фіолетових хмарин, запалала, витанцьовуючи і стріляючи голками, полум’яна зірка.
І Віола з Алдоною знову бігли, зриваючись у яри, забиті масою трав і виткої березки, — їм, незвиклим до посадки старих кораблів, здавалося, що зірка падає просто на них. А вона, пробившись у щільні шари атмосфери, подала голос такий же приголомшливо-оречевлений, як груба криця радіомаяка, і незабаром стала сліпучим вогнедишним горном. І люте палюче-дихання зірки змусило зажмуритися дівчат, що сховалися в зеленій і червоній, листяній і квітковій товщі яру. Лише Усагр, який уже виповз із надр свого плоского одноповерхового витвору і опоряджував останню флуорнанель, не звертав уваги ні на пориви розжареного вітру, що оголяв гай, ні на спуск рвучкої вогненної маси, яка тримала на собі круглий обгорілий обеліск….
…Веллерсхоф постарався віддати наказ про вимкнення планетарних сопел якомога буденнішим “командирським” тоном, але зробив це всупереч волі із сльозою в голосі… Вщухло сильне двигтіння, яке ось уже третю добу безперервно потрясало стіни і перекриття світлольота. Різке відчуття невагомості, наче в ліфті, що обірвався, прокотилося від ступнів до горла І пропало, оскільки увімкнувся імітатор тяжіння. Веллерсхоф підвівся з-за селектора і раптом, переборовши бажання щосили закричати, кинувся в обійми першого навігатора. І навігатор, котрий перетворився за час польоту з тендітного, з дівочою шкірою вісімнадцятирічного хлопчиська на огрядного лисуватого дядька, відчайдушно притиснувся до Веллерсхофа.
У кільцевому коридорі житлового корпусу “Титана” розчинялися навстіж двері, крики і сміх котилися по низці кімнат. Навігатори і програмувальний, енергетики, лікарі, зв’язківці, механіки, члени наукової експедиції — двадцять сім чоловіків і жінок цілувалися, танцювали, відкорковували пляшки, заготовлені ще на Землі, і розхлюпували вино, що зістарілося за час польоту, на гігієнічний псевдопаркет, на пір’я цибулі і китиці кропу в остогидлій оранжереї. Цілком природно, що в ці хвилини гострого запаморочливого щастя ніхто не згадував ні про чотирьох, що в тяжких муках загинули по дорозі, ні про хвороби і рани, які, безперечно, не дадуть повернутися ще кільком членам екіпажу, ні, нарешті, про неминучість тривалого зворотного польоту. Мета була досягнута! Але, на жаль, роки повернення будуть не менш виснажливими і небезпечними, ніж минулі чотирнадцять років, з тією лише різницею, що тепер екіпаж складають не веселі, ідеально здорові юнаки і дівчата, а зранені, стомлені люди, котрим під сорок і за сорок.
А втім, небезпеки таїв не тільки зворотний шлях. У чорно-синьому мареві голоекранів, наче дивовижні океанські риби в акваріумах, плавали зображення вимріяного світу. Перші п’ять планет були мертві і порепані, як глиняні кулі, випалені біло-фіолетовим сонцем. До Шостої планети — від світила сюди вдвічі далі, ніж від останньої з п’яти мертвих планет, — розжарений ураган долітав лише теплим вітром. Наче кругла головка кульбаби, сріблилася перед землянами Шоста, крізь товстий шар атмосфери сяяли блакить і зелень. Спустившись на планету і виявивши життя, — хтозна, чи й не розумне? — члени експедиції Веллерсхофа повністю виправдали б свій страшний переліт, і навіть дорога додому була б не такою тяжкою. Ніхто не сумнівався, що начальник дозволить скинути дослідницьку ракету. Однак природа Шостої, що видавалася такою затишною з відстані двадцяти тисяч кілометрів, могла підготувати ще більш моторошні сюрпризи, ніж космос.
Не бажаючи більше розмовляти по селектору, Веллерсхоф скликав до центрального салону всіх, хто міг пересуватися. Шінки, за винятком двох, що катастрофічно постаріли, все ще мали чарівний вигляд. А втім, жодна з них навіть у юності не могла зрівнятися з Юліаною, його Юліаною, вбитою в лобовій рубці атомами водню, які легко пробили броню при першому релятивістському прискоренні…
1
© “Искатель”, 1979.
© Видавництво “Молодь”, переклад, 1979.
© Видавництво “Веселка”, ілюстрації.