Звідти теж гримнули фіолетові постріли. Мимо. Віолу, яка розумілася на мові психополя — хвиль, що випромінюються мозком, — просто захльостували чужий страх і лють.
Щонайменше тридцять прицілів сходилися до неї віялом уявних прямих. Зусиллям волі вона втримала стрільців від нового залпу…
Це було важко — стискувати в кулаці тридцять чужих воль. Важко ще й тому, що почуття Віоли не вірили в небезпеку. Суперечило виховання. Бастував досвід. П’ять століть ніхто на Землі не стріляв у подібного до себе.
Капсула зняла вихор пилу, сідаючи посеред центральної вулиці. Власне, вулиця була єдиною. Лінія міцних двоповерхових будинків. Колись вони стояли в глибині фруктового саду, тепер — серед пустиря з обвугленими стовбурами й пеньками. Колись вікна будинків були навстіж розчинені, веранди повиті виноградом, господарі по-сусідськи перемовлялися, вечорами грала музика. Тепер западини на фасадах порожні, трауром вдягнуті цеглини руїн. Шиття зачаїлося внизу, в бліндажах і підвалах.
Розкривши капсулу, Віола зробила кілька кроків по легесенькому попелу, по вугіллю… Озирнулась, обережно гукнула:
— Гей, є тут хто-небудь?
Їх було не менше сотні — чоловіків і жінок, і всі вони стежили зараз за нею в перископи, і ті ж тридцять стрільців цілилися в неї, і стримувати їх було вже несила. Але відкривати свої можливості не слід, і вона зобразила розгубленість. Потупцювавши, ще раз ледь чутно гукнула: “Гей”…
Нарешті зустріч! Круглоокий і гачконосий, мов яструб, буйно-бородатий чоловік немовби з попелу виринув, грюкнувши броньованим люком, і з люттю направив на неї десантний плазмомет. Вдягнутий у брезент і високі чоботи, він так виблискував жовтими очима з-під насунутого широкого капелюха, так стискав дідівську, бувалу в бувальцях “гармату”, мовби не беззбройна жінка стояла перед ним, а інопланетне чудовисько.
Віола відчула ще трьох таких самих бійців з боків і за спиною, але не озирнулася.
— Добридень, — приязно сказала вона. — Я до вас із Землі. Координатор Етики Віола Мгеладзе.
Розтруб, націлений під сонячне сплетіння, неприємно сковував думки і язик. Пам’ять предків. Як часто дивилися на них стволи найрізноманітніших калібрів?
— З Землі? Чим доведеш? Чому не попередила заздалегідь? Не вийшла на зв’язок? — сипав чіпкими питаннями жовтоокий.
— Перед тобою ж дама — чого ти причепився? — примирливо мовив той, що стояв позаду ліворуч. Довелося вдати переляк од несподіванки. Інший колоніст був надзвичайно високий, кістлявий, мав вкрите мідним загаром веснянкувате обличчя, довге і немовби вигнуте над величезним підборіддям. Потертий капелюх — насунутий на перенісся. В рудих руках — розрядник, модель для Розвідників. Двоє інших — юні, з пухом на щоках, і нічого, крім допитливості, їхні обличчя не передавали.
— Аби знаття, хто там у них… — “Яструб” явно проковтнув кілька злих слів, закопилив губи. — Можливо, саме жіночий екіпаж. Якщо це люди, звичайно…
“Дивно, що людина ще здатна так гостро ненавидіти”, — подумала Віола. І можливо, це не так уже й погано… А втім, чи ж людина в повному розумінні слова? Аркадія — одна з найдальших галактичних колоній. Багатовікова автономія. Свій непохитний уклад життя. Інший шлях. Неземний.
— Справа ваша, вірити мені, чи ні. — Тон Віоли став навмисне зневажливим. — На запити з Землі ваш абсолют-транслятор не відповідав, а по радіо зв’язатись я просто не встигла, мій катер розстріляли з іншого судна, очевидно — вашого… (Заперечливий жест довготелесого.) Гаразд, не вашого. Тим паче нема чого зустрічати мене як ворога. Я тут для того, щоб допомогти… (“Яструб” презирливо скривив рота.) Що ж, убивши мене, доможетеся лише того, що закриють колонію. Вирішуйте.
У жовтих очах промайнуло щось схоже на недовірливу повагу. Велетень улесливо закивав, молодики перезирались, не знаючи, на чий бік стати. Нарешті, “яструб” стенув плечима, — “хай буде, як буде”, — показав сутулу спину, перший поліз у люк.
Нашвидку виритий бліндаж розміщався в кінці низького земляного ходу.
З потрісканої стелі при кожному кроці сипалися грудки на зіставлені в ряд столи. Господиня, пишновида, з ацтекським профілем і прекрасною синювато-чорною косою, застилала скатерку, сердито гриміла мисками, ревнуючи “своїх” до красуні з метрополії.
Віолі підсунули крісло. Приходили суворі вусані й бородані, ставили зброю в куток, клали капелюхи на стіл і відверто втуплювалися в гостю. Обід був готовий, але їсти не починали, чекали на когось названого в розмові “старим” і “Сократом”. Вона попросила пояснити те, що відбувається. “Ми вас не кликали, нам Земля у няньки не потрібна”, — огризнувся “яструб”; довготелесий зацитькав його і почав розповідати, допомагаючи собі жестами і з усіх сил намагаючись сподобатись. Чоловіки доповнювали оповідача, перебивали, пригадуючи деталі.
Місяця півтора тому за земним підрахунком часу, дозорці помітили великий зореліт, який дрейфував повз Аркадію. Спробували зв’язатися-не відповів. Запідозрили біду, послали бот. Зоряний заброда перетворив його в ніщо. Обурені аркадці повели в атаку увесь свій флот, — і на свою біду, здається, пошкодили ходову частину крейсера. З тих пір він обертається по орбіті навколо Аркадії — найбільше віддалення двадцять три тисячі кілометрів — і методично знищує поселення, спалює масиви ль сів. Невеличкий флот колонії перебитий ще в першому бою, станція зв’язку підірвана, — тому й Земля не змогла зв’язатися з Аркадією, і Аркадія була не в силі викликати Землю. (“Якщо б і хотіла”, — вставив “яструб”.) Що думати про корабель-убивцю — не знали, припускали навіть агресію чужого, нелюдського розуму.
…Справді, кровожерливість крейсера була загадкою. Секретом видавалася і психіка аркадців. Вони обурювалися не лише смертю ближніх, але й шкодою, заподіяною лісу. Ліс мав для аркадців якусь особливу цінність…
На всі важкі питання Віола одержувала одну відповідь: “Дочекайтеся старого, Сократ усе розтлумачить”.
Нарешті до кімнати ввійшла людина, яка справді нагадувала чоластого й кирпатого афінського мудреця. Різниця була лише в запилених чоботях, обвислому комбінезоні, маленькому кепі з зеленим дашком і резонансному деструкторі за плечима.
Увійшовши, старий передусім почав, крекчучи, скидати важезний деструктор — до нього підскочили допомогти, зняти широкі ремні. Потім, незграбно ступаючи, підійшов до Віоли, і вона мимоволі підвелася. Судячи з архівних відеоплівок і сеансів Відновлення, такі очі були в землян на схилі віку, коли земляни ще вміли старіти. Світлі озера в ярах зморщок, по-дитячому ясні й лагідні, з насмішкуватим блиском коло самого дна.
Вона відповіла на потиск жорсткої, мов коріння, руки, — “які жахливі набряклі вени, і пальці втрачають гнучкість!..” У примружених очах старого сяйнули глум і образа — Віола зрозуміла, що йому доступне читання думок…
Сіли.
Помовчавши, Сократ спитав з добре прихованим м’яким докором:
— Чому Земля згадала про нас… саме тепер? Крім того, — як дізналися, що в нас не все гаразд?
— Ми стривожені, оскільки у вашому районі стала переважати енергія руйнування.
Чоловіки перестали галасувати, прислухались.
— У нас є такі прилади, — сказала Віола, не дочекавшись розпитувань. — Прилади, які вміють відрізняти творчу енергію від руйнівної. Ми тепер зможемо знайти осередок творення в іншій галактиці. Так само ми визначаємо і…