Аустерліц

[25] між мілинами біля Меннінґтрі, на напівзатоплені, похилені на бік човни, водонапірну вежу в Колчестері, фабрику Марконі в Челмсфорді, порожній іподром для афганських собак у Ромфорді, потворні задні стіни таунхаузів, повз які проходила залізнична гілка, що сполучала віддалені райони метрополії, широкий цвинтар Менор-парку та багатоквартирні висотки Гекні, всі ці незмінні краєвиди, які завжди пропливають повз мене, коли я їду до Лондона, але які так і не стали для мене звичними, і — незважаючи на багато років, що минули з часу мого приїзду до Англії, — залишаються чужими й трохи лячними. Особливо млосно стає мені щораз на останньому відтинку колії, коли поїзд незадовго до прибуття на станцію Ліверпуль-стрит мусить петляти через численні стрілки, просуваючись колією, затиснутою обабіч почорнілими від кіптяви та дизельного мастила цегляними стінами з їхніми круглими склепіннями, колонами й нішами, що того ранку нагадували мені якийсь підземний колумбарій. Була вже третя по обіді, коли на Гарлі-стрит в одному з тих цегляних будинків бузкового кольору, зайнятих переважно ортопедами, дерматологами, урологами, гінекологами, невропатологами, психіатрами, лорами та окулістами, я опинився перед вікном сповненої м’якого світла й трохи зажаркої почекальні доктора Зденека Ґреґора. У сірому небі, що нависало над містом, кружляли поодинокі сніжинки, зникаючи в темному проваллі задніх дворів. Я подумав про початок зими в горах, про цілковиту беззвучність і про те, як у дитинстві я завжди бажав, щоб усе засипало снігом, ціле село й долину, до самого верху, а потім, як я собі тоді уявляв, навесні все розтане і ми знову виринемо зі снігу. І поки в почекальні я згадував про сніг в Альпах, про запорошені снігом шибки в спальні, кучугури біля ганку, снігові шапочки на ізоляторах телеграфних стовпів і на місяцями замерзлому жолобі біля криниці, мені пригадалися рядки одного з моїх найулюбленіших віршів… And so I long for snow to sweep across the low heights of London…[26] Я уявляв собі, що там, за вікном, у дедалі густішій темряві, я бачу район міста, помережаний незліченними вулицями й залізничними коліями, які, переплітаючись, тягнуться на схід і північ, огинаючи рифи будинків, туди, за Голловей і Гайбері, і що сніг падатиме повільно й рівномірно, аж поки поховає під собою ті гігантські кам’яні нарости… London a lichen mapped on mild clays and its rough circle without purpose…[27] Таке саме нерівне коло намалював на аркуші паперу Зденек Ґреґор, який після проведеного ним обстеження намагався наочно зобразити для мене розширення сірої зони в моєму правому оці. Тут йдеться, сказав він, про зазвичай лише тимчасовий дефект, спричинений тим, що на місці жовтої плями, ніби під шпалерами, утворюється пухирець, заповнений прозорою рідиною. Причини цього відхилення, яке в науковій літературі описане як центральна серозна хоріоретинопатія, залишаються нез’ясованими, сказав Зденек Ґреґор. Власне, відомо лише те, що воно виникає майже виключно в чоловіків середнього віку, які проводять забагато часу за читанням і письмом. На завершення цієї консультації для з’ясування точного розташування враженої ділянки ще слід було зробити так звану флюоресцентну ангіографію, тобто низку фотографій мого ока або, точніше, якщо я правильно зрозумів, очного дна через ірис, зіницю та очне яблуко. Технік-асистент, який чекав на мене в кімнаті, обладнаній спеціально для таких процедур, був надзвичайно поштивою людиною, він мав на голові білий тюрбан — і в мене виникла безглузда думка, що він трохи нагадує пророка Мугаммеда. Він ретельно закатав рукав моєї сорочки й встромив вістря голки у вену, трохи нижче ліктьового суглоба, але так, що я зовсім нічого не відчув. Вводячи в мою кров контрастний розчин, він попередив, що я можу відчути легке нездужання. У кожному разі моя шкіра на кілька годин забарвиться в жовтуватий колір. Після того, як ми ще трохи мовчки зачекали, кожен на своєму місці, у блідо освітленій маленькою лампочкою, як у спальному вагоні, кімнаті, він попросив мене підійти ближче й сісти за стіл, обличчям до конструкції, закріпленої на держаку, помістити підборіддя на м’яку підставку, а чолом притулитися до металевого обруча. І зараз, коли я пишу ці рядки, я знову бачу маленькі сяйливі цятки, які сипалися з моїх широко розплющених очей за найменшого притискання затвору. — За півгодини я вже сидів у салоні бару в готелі Great Eastern, що на Ліверпуль-стрит, і чекав на найближчий поїзд додому. Я знайшов собі темний закуток, бо разом із пожовклою шкірою мені тепер справді стало трохи недобре. Вже коли я прямував сюди на таксі, мені здалося, що ми їдемо великими колами через лунапарк, так несамовито оберталися у вітровому склі вогні міста, і навіть зараз перед моїми очима кружляли тьмяні кулі світильників, дзеркальна стіна та строкаті батареї пляшок за шинквасом, так ніби я опинився на каруселі. Я притулився головою до стіни й раз-по-раз, коли підкочувала нудота, глибоко вдихав і видихав повітря, спостерігаючи за робітниками із золотих копалень лондонського Сіті[28], які цієї ранньої вечірньої години збиралися тут, у своїй звичній кнайпі; зі своїми темно-синіми костюмами, смугастими маніжками та яскравими краватками всі вони були подібні між собою, і поки я намагався збагнути загадкові звички цього, не описаного в жодному бестіарії виду, їхнє спільне проводження часу, їхні напівтовариські, напівагресивні манери, їхнє розкуте булькотіння при спорожненні склянок, ґелґання голосів, що ставали дедалі збудженішими, несподіване вискакування з-за столу то одного, то другого, збоку від хитливої компанії я раптом помітив самотнього чоловіка, і то був не хто інший, як загублений мною Аустерліц, що його, як спало мені якраз на думку, я не бачив вже майже двадцять років. Його зовнішній вигляд геть не змінився, як за поставою, так і за одягом, навіть через плече був перекинутий той самий наплічник. Лише біляве, хвилясте волосся, що, як і раніше, стирчало врізнобіч якимось химерним фасоном, виглядало трохи побляклим. Але, незважаючи на це, тепер він здавався мені на десять років молодшим за мене, хоча раніше я вважав його десь на десять років за мене старшим, чи то через мій власний кепський стан, чи, може, через те, що він належав до того типу вічних парубків, у яких до останнього залишається щось хлоп’якувате. Наскільки пригадую, якийсь час я був цілком приголомшений такою несподіваною з’явою Аустерліца, адже на зустріч із ним я вже й не сподівався; принаймні я ще пам’ятаю, що перш ніж підійти до нього, я довго розмірковував над його подібністю, яку зауважив лише тепер, до Людвіґа Вітґенштайна, а також над тим переляканим виразом, яким були позначені обидва ці обличчя. Думаю, то був саме той наплічник, про який мені пізніше розповідав Аустерліц і який незадовго до того, як розпочати своє навчання, він купив за десять шилінгів під час розпродажу на Черінґ-Крос-роуд,

25

Ватти — низовинна прибережна смуга морського дна, що затоплюється під час припливів і осушується під час відпливів. Ватти типові для узбережжя Північного моря. Пріль — меандроподібний водотік у ваттах.

26

Ось так я прагнув снігу, щоб він сипав на Лондона узвишшя невисокі (англ., тут і нижче — дві цитати з вірша англійського поета Стівена Воттса «Фрагмент»).

27

Лондон, що як лишайник розповзається м'якою глиною нерівним колом без мети (англ.).

28

Сіті (англ. City) — діловий і фінансовий квартал Лондона.