зберігання райнського вина, бордо і шампанського, для виготовлення випічки, лік якої йшов на тисячі, для чищення овочів, для розбирання червоного м’яса та білого м’яса птиці. Сам лише рибний підвал, де лежали цілі гори окунів, судаків, камбал, морських язиків і вугрів, розкладених на стільницях, вирізаних із чорного шиферу, які постійно поливалися свіжою водою, був, за словами Перейри, окремим невеличким царством мертвих, сказав Аустерліц, і якби вже не було надто пізно, він охоче обійшов би зі мною весь готель ще раз. Особливо йому хотілося показати мені храм, а в ньому — орнаментальну картину, намальовану золотом, на якій було зображено триповерховий ковчег, що плив над веселкою, і до якого якраз повертався голуб із зеленою гілочкою в дзьобі.
Хоч як дивно, сказав Аустерліц, але сьогодні по обіді, коли він стояв із Перейрою перед цим гарним мотивом, йому пригадалися наші бельгійські зустрічі, які вже так давно залишилися в минулому, а ще він подумав, що невдовзі для його власної історії, на яку Аустерліц натрапив лише останніми роками, йому буде потрібен слухач, і саме такий, яким свого часу був я в Антверпені, Льєжі та Зеебрюґґе. І в тому, що він натрапив на мене саме тут, у барі готелю Great Eastern, куди не заходив ще жодного разу в житті, всупереч будь-якій статистичній імовірності, була якась дивовижна, буквально невідворотна внутрішня логіка. Вимовивши ці слова, Аустерліц замовк і якийсь час, як мені здавалося, дивився в далеку далечінь. З часу мого дитинства і юності, врешті провадив він далі, знову перевівши погляд на мене, я не знав, хто я насправді такий. Із сьогоднішньої перспективи я, природно, розумію, що вже саме моє ім’я і той факт, що до моїх п’ятнадцяти років воно залишалося для мене невідомим, мусило вивести мене на слід власного походження, проте останнім часом мені стало зрозуміло, що якась вища сила, яка підпорядковувала собі мої розумові здібності чи навіть перевершувала їх і гніздилася десь у моєму мозку, з великою доскіпливістю постійно оберігала мене від власної таємниці, систематично утримуючи від висновків, які напрошувалися самі собою, і виходячи з яких, я мав би взятись за відповідні пошуки. Нелегко було здолати власну скутість і ще важче викласти тепер усі обставини в більш-менш правильній послідовності. Я виріс, — так одного вечора почав свою оповідь Аустерліц у барі готелю Great Eastern, — у невеликому провінційному містечку Бала, в Уельсі, у домі пастора-кальвініста й колишнього місіонера, якого звали Емір Еліас і який був одружений з одною боязкою жінкою з англійської родини. Я не любив згадувати час, проведений у цьому нещасливому домі, який стояв самотою на невеликому пагорбі майже за межами містечка і був надто великий для двох дорослих і однієї дитини. На верхньому поверсі було багато кімнат, які роками лишалися замкнені на ключ. Аж до сьогодні я іноді снив про те, як відчиняються одні з цих замкнених дверей і я ступаю через поріг у приязніший і не такий чужий світ. Але навіть серед незачинених кімнат деякі також не використовувалися. Умебльовані вони були дуже скромно: одне ліжко або скриня, фіранки, запнуті навіть удень, так що там завжди все було занурене в сутінки, від чого я швидко втрачав відчуття самосвідомості. З найперших днів у Бала я майже нічого більше не пригадую, окрім того, що мені дуже боліло, коли мене раптом стали називати іншим іменем, і як то було жахливо — опинитися без власних речей і бути змушеним ходити в коротких англійських штанях, у гольфах, які постійно сповзали, у майці, що виглядала як рибальська сітка, і в благенькій сорочці мишачого кольору. Я ще пам’ятаю, що у своєму вузькому ліжку в будинку пастора я годинами лежав без сну, намагаючись уявити собі обличчя тих, кого я покинув, як мені здавалося, з власної провини; і лише тоді, коли мене починала діймати втома й у темряві вже заплющувалися повіки, на якусь неймовірно коротку мить я бачив матір, яка схилялася до мене, або батька, як він, посміхаючись, одягав свого капелюха. Тож після таких заспокійливих видив іще важчим було для мене прокидатися вдосвіта наступного ранку й знов усвідомлювати, що починається ще один день, і я не вдома, а десь дуже далеко, у своєрідній в’язниці. Лише нещодавно я усвідомив, як мене пригнічувало те, що за весь час мого перебування в домі подружжя Еліасів у них ніколи не відчиняли вікна, і, можливо, саме тому, багато років потому одного недільного дня, коли якось улітку я проходив повз якийсь будинок, усі вікна якого були відчинені навстіж, мене охопило цілковито незбагненне почуття вивільнення із самого себе. Розмірковуючи над цим почуттям свободи, лише кілька днів тому я пригадав, що одне з вікон моєї тодішньої спальні було замуроване зсередини, тоді як іззовні воно виглядало так само як інші, — обставина, на яку я звернув увагу тільки у віці тринадцяти-чотирнадцяти років, хоча це, мабуть, тривожило мене все моє дитинство в Бала. У домі пастора я постійно мерз, вів далі Аустерліц, і не лише взимку, коли часто розпалювали тільки одну пічку на кухні й нерідко кам’яна підлога при вході була вкрита інеєм, а й у всі інші місяці, і восени, і навесні, і незмінно дощовим літом. І так само, як у будинку в Бала постійно панував холод, там панувала й мовчанка. Жінка пастора була повсякчас зайнята домашнім господарством: протиранням пилу, миттям кахлевої підлоги, виварюванням білизни, поліруванням латунних дверних ручок або ж готуванням скромних страв, які ми споживали переважно мовчки. Часом вона обходила будинок і дивилася, чи все стоїть на своєму місці, тобто так, як то вона вважала за потрібне. Якось я застав її в одній із напівпорожніх кімнат на верхньому поверсі, де вона сиділа на стільці зі сльозами на очах, тримаючи в руці мокрий, зібганий носовичок. Побачивши мене на порозі, вона підвелася, сказала, що то все дрібниці, просто нежить, яку вона підхопила, і, виходячи з кімнати, злегка скуйовдила моє волосся, наскільки я пригадую, то було тоді вперше і востаннє. Пастор у цей час, за своєю незмінною звичкою, сидів у кабінеті, вікна якого виходили в тінистий закуток саду, і роздумував над проповіддю, яку мав виголосити наступної неділі. Жодну з цих проповідей він ніколи не записував, а розробляв їх у себе в голові, мордуючись цим не менше чотирьох днів на тиждень. У такі дні він виходив увечері з кабінету цілковито пригніченим, щоб наступного ранку знову зникнути в ньому. У неділю, коли в молитовному домі він виходив до своєї громади, що там збиралася, і цілу годину говорив, як пригадувалося Аустерліцу, просто з разючою силою про Страшний суд, який чекає на кожного, про яскраве полум’я чистилища, про муки прокляття, — і коли в дивовижних картинах сузір’їв і зоряного неба він зображав перед очима присутніх прихід праведників у світ вічної благодаті, то обертався на зовсім іншу людину. Здавалося, що його оповідь лилася без особливих зусиль, так, ніби він на ходу вигадував усі ці жаскі подробиці, які настільки бентежили душі його слухачів, що чимало з них, розчавлені почуттям власної ницості, по закінченні служби йшли додому з блідими, як вапно, обличчями. Натомість сам пастор решту дня був у відносно бадьорому настрої. За обідом, який завжди починався із сагового супу