Аустерліц

at the Tabernacle, Llandrillo — Psalms CXXVII/4 «Не telleth the number of the stars and calleth them all by their names»[31], або під 3 серпня 1941 року: Chapel Uchaf, Gilboa — Zephanaiah III/6 «I have cut off the nations: their towers are desolate; I made their streets waste, that none passeth by»[32], або під 21 травня 1944 року: Chapel Bethesda, Corwen — Isaiah XLVIII/18 «О that thou hadst hearkened to my commandments! then had thy peace been as a river and thy righteousness as the waves of the sea!»[33] Останній запис у цій книжечці, яка є однією з тих небагатьох речей, що після смерті пастора перейшли до мене, і яку я частенько гортав останнім часом, сказав Аустерліц, було зроблено на одному з додатково вклеєних аркушів. Цей запис, датований 7 березня 1952 року, звучить так: Bala Chapel — Psalms СІІ/6 «І am like a pelican in the wilderness. I am like an owl in the desert»[34]. Природно, що ці недільні проповіді, яких я прослухав не менше п’ятисот, переважно пройшли повз мою дитячу увагу, але, незважаючи навіть на те, що значення окремих слів чи фраз довго лишалося для мене недоступним, я все-таки збагнув, байдуже, англійською чи валлійською послуговувався Еліас, що йдеться про гріховність людини та покарання для неї, про вогонь і попіл та про те, що невдовзі гряде кінець світу. Проте сьогодні від згадки про кальвіністську есхатологію переді мною виникають не біблійні образи руйнування, сказав Аустерліц, а те, що я бачив на власні очі, коли їздив із Еліасом за межі нашого містечка. Багатьох його молодших колег ще на початку війни призвали на військову службу, і тому Еліас мусив принаймні кожної другої неділі виголошувати проповіді ще й в інших, часто доволі віддалених парафіях. Спершу ми їздили округою на запряженому майже білосніжним поні двомісному візку, у якому по дорозі до церкви Еліас завжди сидів у найпохмурішому настрої, що вже ввійшло у нього в звичку. Та на зворотному шляху його настрій прояснювався, як то було і вдома у пообідній час; бувало й таке, що часом він починав щось наспівувати та раз-по-раз хльоскав коника батогом поміж вух. І цим світлим і темним сторонам пастора Еліаса відповідали особливості гірського ландшафту довкола нас. Пригадую, сказав Аустерліц, як одного разу ми їхали безкінечною долиною Танат, праворуч і ліворуч від нас не було нічого, самі лише покручені деревця, папороть і руда трава, а потім на останньому відтинку перед перевалом — тільки сіре каменюччя та повзучий туман, так що я побоювався, що ми наближаємося до краю світу. Зате іншого разу, коли ми досягли перевалу Пеннант, я спізнав щось цілком інакше: у пелені хмар, що здіймалася з заходу, виникла прогалина, і сонячні промені ширилися крізь неї вузькою смугою, сягаючи аж до самого дна долини, яка розпростерлася на запаморочливій глибині. Там не було нічого, окрім бездонної пітьми, та раптом в оточенні великих темних тіней звідти засяяло крихітне містечко з садками, лугами та полями, що іскрилися зеленим світлом, нагадуючи острів блаженних, і поки ми крокували поряд із нашим коником та візком, все раптом ставало світлішим і світлішим, із мороку виринули освітлені схили гір, ніжна трава хилилася на вітрі й ряхтіла, а внизу понад струмком сяяли сріберні луки, і невдовзі ми залишили позаду голі вершини й опинилися серед кущів та дерев, під шелесткими дубами, кленами й горобинами, на яких було повно червоних ягід. Одного разу, здається, тоді мені йшов дев’ятий рік, якийсь час я провів із Еліасом на півдні Уельсу, у такому місці, де гірські схили обабіч дороги були розверсті, а ліси понищені й вирубані. Уже й не знаю, як звалася та місцина, до якої ми добралися тільки поночі. Поселення було оточене вугільними відвалами, що доходили аж до вулиць. Для нас підготували одну з кімнат у будинку церковного старости, звідки можна було бачити шахтний копер із велетенським колесом, яке оберталося то в один, то в інший бік у дедалі густішій темряві, а далі в глибині долини — високі снопи вогню й іскор, які через рівні проміжки часу, здається, кожні три-чотири хвилини, з’являлися з плавильних печей металургійного заводу, здіймаючись високо в небо. Я вже лежав у ліжку, а Еліас ще довго сидів на табуреті й мовчки дивився у вікно. Гадаю, що саме вигляд цієї долини, яка в одну мить спалахувала у вогні, щоб одразу знову зануритись у темряву, надихнула його на виголошену наступного ранку проповідь на тему Об’явлення Івана Богослова, проповідь про гнів Господній, про війну й спустошення поселень людських, якою пастор, як сказав на прощання церковний староста, перевершив самого себе. І якщо паства під час проповіді мало не кам’яніла від жаху, то мені проникливі слова Еліаса про караючу вищу силу запам’яталися насамперед через той факт, що в містечку, розташованому біля виїзду з долини, у якому Еліас того ж вечора мусив провести молебень, у той день в тамтешній кінотеатр якраз по обіді влучила бомба. Коли ми прибули до центру, руїни ще курилися. Люди стояли невеликими групами на вулиці, деякі від жаху затуляли рукою рота. Пожежна машина проїхала просто через клумбу з квітами, а на газоні в недільному одязі лежали трупи тих, хто, як я знав і без нагадування Еліаса, згрішили проти священної заповіді суботнього дня. Так поступово в моїй голові формувалося щось на кшталт старозавітної міфології розплати, центральним елементом якої була для мене загибель громади Лланутена у водах Вернуїського водосховища. Наскільки пригадую, це трапилося на зворотному шляху з якоїсь парафії, де Еліас мав відправити службу, в Абертридурі чи в Понт-Ллогелі, отже, він зупинив візок на березі озера й повів мене аж на середину дамби, де розповів про свій батьківський дім, який був там, під шаром темної води на глибині майже ста футів. Окрім батьківського дому Еліаса там було ще принаймні сорок інших будинків та подвір’їв, церква Святого Івана Єрусалимського, три каплиці й три шинки, все це заразом було затоплено восени 1888 року, коли добудували дамбу. Цей Лланутен, сказав Аустерліц, як йому розповів Еліас, став особливо відомим в останні роки перед затопленням, переважно тим, що на майдані перед церквою, коли був повний місяць, часто цілу ніч грали у футбол, у цих матчах брало участь понад сотню гравців із сусідніх сіл, хлопців та чоловіків різного віку. Історія футболу в Лланутені довго займала мою уяву, сказав Аустерліц, насамперед, безперечно, тому, що Еліас ні до того, ні пізніше не згадував про своє власне життя. Тієї миті, коли на дамбі у Вернуї зумисне або ж ненароком він привідкрив для мене те, що ховалося в його пасторських грудях, я почувався так тісно пов’язаним з ним, єдиною людиною, яка, як мені здавалося, врятувалася від потопу в Лланутені, тоді як усі інші, його батьки, брати й сестри, його родичі, сусіди та решта мешканців села, можливо, так і лишилися там, на глибині, і досі сидять у своїх домівках чи ходять по вулицях, але не можуть говорити, і їхні очі розплющені надто широко. Це моє уявлення про те, що мешканці Лланутена продовжують своє підводне існування, напевне, було якось пов’язане з фотоальбомом, який увечері після нашого повернення вперше показав мені Еліас і в якому містилися різні краєвиди його рідного села, що зникло під хвилями вод.

31

У табернаклі, Лландрилло — Псалми 147:4 — «Вираховує він число зорям і кожній з них дає ймення» (тут і далі цитати з Біблії наведено за перекладом Івана Огієнка).

32

Каплиця Ухаф, Ґільбоа — Книга пророка Софонії 3:6 — «Народи я вигубив, попустошені їхні заборола, я вулиці їхні зруйнував, — і нема перехожого».

33

Каплиця Бетесда, Корвен — Книга пророка Ісаї 48:18 — «О, коли б ти прислухувався до Моїх заповідей, то був би твій спокій, як річка, а твоя справедливість, немов морські хвилі!»

34

Каплиця Бала — Псалми 102:7 — «Уподобився я пеликанові пустині, я став, як той пугач руїн!»