нічого іншого, крім неба й піску. Я намагався уявити собі хмарний стовп, що вказував мандрівному народові, як то було химерно сказано в Біблії, той шлях, який їм слід було пройти[37], забуваючи все довкола, я захоплено розглядав ілюстрацію на весь розворот, на якій було зображено Синайську пустелю з її голими гірськими хребтами, що насувались один на одного, і сірим тлом, яке я часом сприймав як море, а часом — як повітря, все це дуже нагадувало мені місцевість, у якій я виріс. І справді, сказав Аустерліц за іншої нагоди, розгорнувши переді мною дитячу Біблію валлійською мовою, серед цих крихітних фігурок, що населяли табір, я почувався на своєму місці. Я обстежив кожен квадратний дюйм цієї картинки, яка здавалася мені до лячного знайомою. Дещо світліша поверхня на стрімкому гірському схилі видавалася мені каменоломнею, а в паралельних хвилястих лініях я вгадував колію залізниці. Та особливо мене займала огороджена парканом територія посередині, а також наметоподібна споруда в дальньому куті, над якою здіймалася хмарка диму. Годі зрозуміти, що тоді відбувалося в мені, але табір юдеїв у пустелі серед гір був мені ближчим, ніж моє життя в Бала, яке з кожним днем ставало для мене дедалі незбагненнішим, сказав Аустерліц, принаймні так мені видається сьогодні. Того вечора в барі готелю Great Eastern він ще розповів про те, що в домі пастора в Бала не було ні радіоприймача, ні газет. Я навіть не знаю, сказав він, чи Еліас та його жінка Ґвендоліна хоч колись згадували про бойові дії на європейському континенті. Світ за межами Уельсу я не міг собі уявити. Лише з кінцем війни це поступово змінилося. Разом із торжествами з нагоди перемоги, під час яких навіть у Бала люди танцювали на прикрашених прапорцями вулицях, здавалося, що почалася нова епоха. Для мене вона почалася з того, що я, порушуючи заборону, вперше сходив у кіно й відтоді кожен недільний ранок проводив у комірчині кіномеханіка Овена, який був одним із трьох синів того Евана, що бачив духів, де дивився так звану кінохроніку зі звуком. Саме в цей час став погіршуватися стан здоров’я Ґвендоліни, спершу ледь помітно, та невдовзі з дедалі більшою швидкістю. Раніше вона надзвичайно прискіпливо дотримувалася порядку, а тепер почала занедбувати спершу дім, а потім і саму себе. У кухні вона тепер лише розгублено стовбичила, а коли Еліасу сяк-так вдавалося приготувати яку-небудь страву, вона майже не торкалася до неї. У зв’язку з цими обставинами було зрозуміло, що з осіннього триместру 1946 року, у віці дванадцяти років, мене пошлють у приватну школу неподалік від Освестрі. Як і більшість подібних освітніх закладів, школа Стовер-Ґрендж була найменш придатним місцем для підлітка. Директор, такий собі Пенрит-Сміт, який у своїй запиленій мантії з раннього ранку до пізньої ночі безцільно блукав школою, був безнадійно розсіяною і страшенно неуважною людиною, але й решта вчителів у ці перші повоєнні роки складалася переважно з найдивніших персонажів, більшості яких було вже далеко за шістдесят, або ж вони страждали на яку-небудь недугу. Шкільне життя йшло більш-менш саме собою, не так завдяки, як радше всупереч педагогам, що працювали в Стовер-Ґрендж. Воно визначалося не якимось встановленим етосом, а правилами й звичаями, виробленими багатьма поколіннями учнів, з яких деякі мали буквально якийсь орієнтальний характер. Там були представлені найрізноманітніші форми великих тираній і дрібного деспотизму, примусових послуг, закабалення, залежності, сприяння та впадання в немилість, шанування героїв, остракізму, покарання та помилування — завдяки всьому цьому вихованці, без будь-якого втручання згори, не лише регулювали свої стосунки, а й правили всім інтернатом, включно з учителями. Навіть коли Пенрит-Сміт, що вирізнявся добродушністю, через якусь справу, яку довели до його відома, був змушений дати комусь із нас різок у своєму кабінеті, могло легко скластися враження, що той, кого карали, лише на короткий час передав виконавцеві покарання своє невід’ємне право самому вершити правосуддя. А часом, особливо на вихідні, здавалося, що всі вчителі кудись виїхали й покинули в притулку, розташованому за дві милі від містечка, довірених їм дітей самих на себе. Деякі з нас бродили без жодного нагляду, тим часом інші плели інтриги, поширюючи свою владу, а дехто йшов в оснащену лише кількома лавками та стільцями лабораторію, що містилася в кінці підвального коридору й невідомо чому звалася «Червоним морем». Там на вогні старої газової плити, з якої ширився якийсь солодкавий дух, учні смажили грінки й готували яєчню з ядучо-жовтого порошкового замінника, великі запаси якого зберігалися в стінній шафі разом з іншими реактивами, призначеними для занять із хімії. Безперечно, за таких обставин у Стовер-Ґрендж було немало учнів, для яких перебування в цій школі стало суцільним нещастям. Так, наприклад, сказав Аустерліц, я пам’ятаю одного хлопчака на ім’я Робінзон, який, очевидно, був настільки непристосованим до суворого й незвичного для нього шкільного життя, що, хоч йому й було лише дев’ять чи десять років, неодноразово намагався втекти. Зазвичай він спускався вночі водостічною трубою й тікав через поля. Наступного ранку його, вбраного в картату піжаму, щораз приводив полісмен і передавав у руки директора, ніби якогось злочинця-рецидивіста. Проте для мене самого, сказав Аустерліц, роки в Стовер-Ґрендж, на відміну від бідолашного Робінзона, були не роками ув’язнення, а радше роками звільнення. Поки більшість із нас, навіть ті, хто збиткувався над своїми однолітками, відзначали в календарі дні, які ще залишалися до від’їзду додому, я волів би взагалі не повертатися в Бала. Уже з першого ж тижня я збагнув, що ця школа, попри всі утиски, була для мене єдиним виходом, тому докладав усіх зусиль, щоб освоїтися серед того хаосу численних неписаних правил і ледве не карнавального беззаконня. Великою перевагою для мене було те, що я став відзначатися під час гри в регбі, можливо, тому, що внаслідок тупого душевного болю, який постійно мені дошкуляв, я був позбавлений чутливості й умів, як ніхто інший з однокласників, схиливши голову, пробитися через ряди супротивника. Завдяки безстрашності, яку я виявляв під час цих битв, що