Выбрать главу

колапс, l’effondrement, як сказав Лемуан, національної бібліотеки, що вже назріває. Нове приміщення бібліотеки, що за своєю структурою, так само, як і за внутрішніми правилами, які межують з повним абсурдом, намагається усунути читача як потенційного ворога, є, сказав Аустерліц, сказав Лемуан, майже офіційним виявом дедалі нагальнішої потреби покласти край усьому тому, що й досі живиться з минулого. На цьому місці нашої розмови, сказав Аустерліц, у відповідь на моє, так би мовити, мимоволі висловлене прохання, Лемуан завів мене на вісімнадцятий поверх південно-східної вежі, де з так званого бельведера можна було бачити всю міську агломерацію, що розрослася протягом кількох тисячоліть із тепер цілковито вихолощеного підґрунтя, — бліде вапнякове утворення, своєрідний наростень, концентричні кола зароговілої тканини якого сягали за межі бульварів Даву, Су, Понятовскі, Массена та Келлермана й далі, аж до вкритої серпанком найдальшої периферії за межами передмість. За декілька миль на південний схід серед одноманітної сірості проглядала блідо-зелена пляма, посередині якої здіймалося вгору щось на кшталт зрізаного конуса, що, як гадав Лемуан, було Мавпячою горою у Венсенському лісі. Ближче до нас ми бачили переплетені транспортні артерії, якими туди й сюди повзали поїзди та автомобілі, подібні до чорних жуків і гусені. Дивно, сказав Лемуан, тут, нагорі, у нього завжди виникає враження, що там, унизу, беззвучно й повільно перемелюється життя, що плоть міста вражена невідомою підземною хворобою, яка розростається все далі й далі; після цієї зауваги Лемуана, сказав Аустерліц, я пригадав зимові місяці 1959 року, коли на вулиці Ришельє я студіював визначальну для моїх наукових досліджень шеститомну працю