допомоги й поліції. Прокинувшись від якогось недоброго сновидіння, я бачив через кожні десять-дванадцять хвилин крихітні срібні стрілочки літаків, які перетинали ясно-блакитний небесний простір, пролітаючи над будинками, ще зануреними в напівтемряву. Коли близько восьмої години я залишив готель Flamingo, — якщо не помиляюся, саме так він називався, — то побачив унизу, біля стійки реєстрації, за якою не було ні душі, сорокарічну жінку з блідим обличчям і скошеними вбік очима, яка лежала на високих ношах. Перед входом у готель на тротуарі балакали двоє санітарів. Я перейшов через Астридпляйн, прямуючи до вокзалу, де купив собі кави в паперовому стаканчику й першим приміським потягом поїхав до Мехелена, звідки пройшов пішки десять кілометрів до Віллебрука, проминувши околиці міста й уже майже повністю забудовані приміські поля. З того, що я бачив під час цієї прогулянки, у мене майже нічого не збереглося в пам’яті. Я бачу перед собою лише незвично вузький будинок, здається, на ширину не більше однієї кімнати, змурований із цегли печінкового кольору, який стояв на такій самій вузькій ділянці, обсадженій живоплотом із туй, і на вигляд здавався мені якимось дуже бельгійським. Поруч із будинком пролягав канал, по якому саме пропливала довга баржа, навантажена кругленькими качанами капусти, завбільшки з гарматне ядро, здавалося, що баржею ніхто не керує, і вона ковзає вперед, не залишаючи жодного сліду на темній поверхні води. Як і тридцять років тому, коли я дійшов до Віллебрука, стало незвично спекотно. На синьо-зеленому острові розташувалася фортеця, яка не зазнала жодних змін, лише кількість відвідувачів помітно зросла. На стоянці чекало багато автобусів, а всередині біля каси та поряд з кіоском юрмилися строкато вбрані школярі. Деякі з них уже встигли перейти через міст і чекали біля похмурої брами, крізь яку я, навіть після довгого вагання, так і не наважився пройти. Якийсь час я провів у дерев’яному бараку, в якому есесівці влаштували друкарню й виготовляли різні формуляри та вітальні листівки. Дах і стіни потріскували від спеки, мені навіть спало на думку, що в мене може загорітися волосся, як то трапилося зі Святим Юліаном по дорозі через пустелю. Потім я ще посидів біля рову, який оточував фортецю. Вдалині, за територією колишнього табору, по той бік паркану і сторожових веж я бачив висотні будинки Мехелена, які все далі просувалися в навколишні поля. На темній поверхні води пливла сіра гуска, спершу в один бік, а потім, розвернувшись, в інший. За якийсь час вона вилізла на берег і вмостилася неподалік від мене. Я дістав із наплічника книжку, яку дав мені Аустерліц під час нашої першої зустрічі в Парижі. Це була книжка лондонського літературознавця Дена Якобсона (мій колега, з яким мені за всі ці роки так і не вдалося познайомитися, сказав тоді Аустерліц), у якій ішлося про пошуки автором свого діда, равина Ізраеля Єгошуа Меламеда, якого кликали Гешелем. Увесь спадок, який внук отримав від Гешеля, складався з кишенькового календаря, російської посвідки, затертого футляра для окулярів, у якому, окрім самих окулярів, лежав вигорілий, благенький клаптик шовку та світлина з фотоательє, на якій був зображений Гешель у чорному пальті та чорному оксамитовому циліндрі на голові. Одне його око було затінене, принаймні так воно виглядало на обкладинці книжки; у другому можна було ще розрізнити іскринку життя у вигляді білої плямочки, життя, яке згасло незабаром після Першої світової війни, коли у віці п’ятдесяти трьох років Гешель помер від інфаркту. Через цю передчасну смерть Менуха, його жінка, вирішила в 1920-х роках емігрувати зі своїми дев’ятьма дітьми з Литви до Південної Африки, саме з цієї причини Якобсон провів більшу частину свого дитинства неподалік діамантових шахт Кімберлі, у містечку з такою самою назвою. Більшість шахт, як я вичитав із тієї книжки, сидячи навпроти фортеці Брейндонк, на той час уже були закриті, навіть обидві найбільші, шахта Кімберлі та шахта Де Бірс, а оскільки вони не були загороджені, можна було, якщо не забракне сміливості, підійти до самого краю шахтового ствола й поглянути на глибину кількох тисяч футів. То було справді доволі лячно, писав Якобсон, всього за крок від твердої землі бачити таку розверзлу порожнечу й усвідомлювати, що тут немає жодного переходу, лише цей край, з одного боку якого звичайнісіньке життя, а з другого — його немислима протилежність. Безодня, у яку не проникає жоден промінчик світла, була для Якобсона символом знищеної праісторії його родини і його народу, що її, як він знає, вже ніяк не можна звідтіля повернути. Майже ніде під час поїздки Литвою Якобсону не вдалося знайти слідів своєї родини, скрізь лише ознаки нищення, від яких хворе серце Гешеля, припинивши битися, вберегло своїх родичів. Про місто Каунас, у якому було фотоательє, де свого часу фотографувався Гешель, Якобсон розповідає, що росіяни в кінці XIX століття побудували там пояс із дванадцяти фортечних укріплень, які, незважаючи на підвищену місцевість, на якій вони були споруджені, на велику кількість гармат, товщину мурів і лабіринтоподібність ходів, виявилися ні до чого не придатними. Деякі з фортів, писав Якобсон, пізніше завалилися, інші були перебудовані спершу литовцями, а потім знову росіянами й перетворені на в’язниці. 1941 року вони перейшли в руки німців, зокрема й форт IX, який зажив лихої слави: у ньому спершу було облаштовано командні пункти вермахту, а потім, у наступні три роки, там було вбито понад тридцять тисяч людей. Їхні останки, за словами Якобсона, лежать за сотні метрів від фортечних мурів під вівсяним полем. Аж до травня 1944 року, коли війна вже давно була програна, у Каунас зі сходу прибували ешелони. Про це свідчать останні повідомлення ув’язнених у тих фортечних казематах. Як пише Якобсон, один із них видряпав на холодній вапняковій стіні бункера: Nous sommes neuf cents Français[116]. Інші залишили нам тільки дату, місце походження та своє ім’я: Лоб, Марсель, із Сент-Назера; Вексель, Абрам, з Ліможа; Макс Штерн, Париж, 15.5.44. Біля рову фортеці Брейндонк я дочитав до кінця п’ятнадцятий розділ книжки Heshel’s Kingdom[117] і вирушив назад до Мехелена, діставшись туди, коли настав уже вечір.