Відтворити минуле
На відміну від Дебліна, який своєю колажною технікою хотів відтворити атмосферу Берліна 1920-х років, відтворити буття міста «тут і зараз», Зебальда цікавить насамперед минуле.
Саме в минулому, як він каже, у нас залишаються деякі домовленості про зустрічі, там, у минулому, ми маємо навідати людей та місця, які лежать поза хронологією, перебуваючи у тісному зв’язку з нами. Власне і меланхолійний настрій Зебальдових творів, за його словами, пов’язаний із тим, що мертві цікавлять його більше, ніж живі.
Він вважав, що письменнику варто дистанціюватися від власного теперішнього: що більше він занурюється в минуле, то краще вдається йому відтворити його. Одним з головних імпульсів до письма є прагнення, притаманне кожній людині, прагнення ще раз повернути до життя те, що було викинуто, вилучено, те, що відмерло. Як казав Зебальд, письмо для нього — це «можливість створити маленькі лагуни, відокремлені від часу».
Фактично для Зебальда література є способом збереження минулого. Але навіть у буденному житті Зебальд почувався людиною минулого і емоційно жив радше минулим, ніж сьогоденням. Минуле було для нього самоцінністю, і Зебальдова меланхолія походила також від усвідомлення того, що в сьогоднішньому світі минуле та історична свідомість вартують дедалі менше. Адже для сьогоднішнього ринкового світу минуле може бути цікавим хіба у вигляді антикваріату. Зебальд бачить руйнацію старого, занепад давніх замків, перебудову вулиць, знесення старих кварталів, перепланування міст. Для нього це було симптомом байдужого ставлення до історичної пам’яті, що характерне для сьогоднішнього дня, попри всі офіціозні спроби меморіалізувати минуле.
Хворі міста
Браком емпатії та байдужістю до минулого позначені для Зебальда сучасні міста, зокрема те, як вони зростають і змінюються. В одній із розмов Аустерліц згадує, що в Лондоні під час реконструкції автомобільної стоянки викопали близько чотирьохсот кістяків, а знайомий археолог розповідав йому, що в кожному кубометрі ґрунту там знаходили останки не менше восьми людей. Врешті, кожне велике місто росте на купі кісток його колишніх жителів. Аустерліц розмірковує також і про їхню долю, зокрема про пацієнтів божевільні Бедлам, про їхні біль і страждання, які протягом століть накопичувалися на місці теперішнього вокзалу на Ліверпуль-стрит. Йому здається, що цей біль не міг зникнути безслідно, що він залишився десь поряд, варто лише прислухатися до легкого холодного вітерцю, який несподівано зривається коридором підземного переходу і від якого раптом стає трохи млосно. Проте всі ці невидимі порухи більшість людей не помічає.
Так само майже ніхто не знає й не цікавиться тим, що на місці сучасної Національної бібліотеки Франції раніше були склади конфіскованого майна сорока тисяч паризьких євреїв, знищених у нацистських концтаборах. Та й сама нова бібліотека, здається, побудована не для читачів, а насамперед як монумент на честь «президента-фараона», адже відвідувачі почуваються в ній спантеличеними і приниженими вже через самі архітектурні особливості будівлі. Непривітність та відчуженість нової бібліотеки для Аустерліца є ще однією ознакою втрати інтересу до минулого, втрати історичної пам’яті. В розмові з Аустерліцом бібліотекар Лемуан висловлює думку, що послаблення здатності сучасних людей щось запам’ятовувати пропорційне розвитку інформаційних технологій. Ця думка, безперечно, пов’язана з настороженим ставленням до комп’ютеризації самого Зебальда, який, наприклад, вперто не погоджувався на встановлення персонального комп’ютера в його університетському кабінеті. Послаблення пам’яті та втрата здатності до запам’ятовування великих масивів інформації здається Зебальду характерною ознакою сьогоднішньої доби.