«Наступного разу, як я побачу шкарпетки Оллі під кавовим столиком, то тільки зрадуюся, — пообіцяв собі Фред. — І я урву цю жахливу, неприродну тишу, щойно придумаю, що сказати».
Але в голову нічого не приходило. Поки Оллі, мов уві сні, пройшов повз батька до малої кімнати, тягнучи за шланг пилосмок, Фред подумав (навіть не уявляючи, як помиляється), що гірше вже бути не може.
Він зупинився біля входу до кімнати й став дивитися, як Оллі чистить сірий килим з тою самою химерною, неочікуваною завзятістю, довгими рівномірними рухами загортаючи ворс спершу в один бік, а потім в інший. Крихти від «Набс», «Орео» та «Рітців» [71] зникали, мов їх ніколи й не було, і Фред нарешті знайшов, що сказати:
— Я пропилосмокаю у вітальні.
— Я й сам можу, — відповів Оллі.
Очі в нього почервоніли й набрякли. Попри різницю у віці між двома братами (сім років), вони були навдивовижу близькі. А може, ніякого дива в цьому не було, може, саме такий проміжок і зводить братське суперництво до мінімуму. Й Оллі став для Френка чимось на кшталт другого батька.
— Знаю, — сказав Фред, — але треба ділитися.
— Окей. Тільки не кажи, що «так би хотів Френкі». Інакше я задушу тебе оцим шлангом.
У відповідь Фред усміхнувся. Мабуть, не перша усмішка відтоді, як минулого вівторка до них завітала поліція, але точно перша справжня.
— Згода.
Оллі закінчив із килимом і підкотив пилосмок до батька. Коли Фред затягнув його у вітальню й узявся за свій килим, Арлін підвелася на ноги і, не обертаючись, попленталась на кухню. Оллі й Френк перезирнулися. Оллі стенув плечима. Фред зробив те саме й продовжив прибирати. Люди прийшли розділити їхнє горе і, з погляду Фреда, це було добре, але ж Йосип драний, після них лишився такий безлад. Фред утішив себе думкою, що все склалося б набагато гірше, якби це були ірландські поминки [72], але після народження Оллі він відмовився від спиртного, й алкоголю в будинку Пітерсонів не водилося.
Із кухні долинув абсолютно несподіваний звук — сміх.
Фред та Оллі знову перезирнулися. Оллі поспішив на кухню, де сміх його мами, який спершу здавався природним і легким, тепер почав набирати істеричних ноток. Фред наступив на кнопку вимикання пилосмока, заглушив його і пішов слідом.
Арлін Пітерсон стояла спиною до раковини, схопившись за свій величенький живіт, і мало не вищала від сміху. Обличчя набуло яскравого червоного кольору, наче в неї піднялась температура. По щоках лилися сльози.
— Ма? — гукнув Оллі. — Якого біса?
Хоч вони вже прибрали посуд із маленької кімнати та вітальні, тут, на кухні, ще лишалася купа роботи. Обабіч раковини тягнулися стільниці, а в закуточку стояв стіл, за яким родина Пітерсонів зазвичай збиралася вечеряти. Усі ці поверхні були заставлені недоїденими печенями, пластиковими контейнерами «Таппервер» і залишками їжі в алюмінієвій фользі. На плиті покоївся кістяк недоїденої курки й підливник із загуслим коричневим слизом.
— Нам цих недоїдків на місяць вистачить! — насилу вимовила Арлін.
Регочучи, вона зігнулася навпіл, тоді випрямилася. Щоки стали пурпуровими. Руде волосся, яке вона передала у спадок обом своїм синам (тому, що стояв перед нею, і тому, що вже лежав у землі), вибилося з-під шпильок, що вона ними тимчасово гамувала пасма, і тепер обрамило її почервоніле обличчя пухнастим вінцем.
— Погані новини — Френкі помер! Хороші новини — я не ходитиму по магазинах іще дуже… дуже… довго!
Вона почала завивати. Цьому звукові належало лунати не в їхній кухні, а десь у притулку для божевільних. Фред наказав ногам рухатися, хотів піти до неї й обійняти, але спершу кінцівки не послухалися. Оллі кинувся до матері, та не встиг її дістатися, як Арлін схопила курку й жбурнула геть від себе. Оллі ухилився. Розбризкуючи начиння, курка пролетіла з одного кінця кухні в інший і зі страхітливим хряц-шльоп вдарилась об стіну. На шпалерах під годинником лишилася жирна пляма.
— Мамо, зупинися. Припини.
72
В Ірландії є звичай не тужити на поминках, а веселитися й пити донесхочу, прославляючи життя покійника.