Падаючи, Даромир устиг вихопити пістолет і перекинути його у ліву руку. Через секунду він гепнувся на землю плечем. Відчинені дверцята затуляли очі від фар, тому він чудово бачив ноги чоловіка в шкіряній куртці, і знав, що робити. Він вистрелив, нога бандита миттєво підвернулася під неприродним кутом, і той, виючи, завалився на бік. Даромир побачив його обличчя; якусь мізерну мить вони дивилися один на одного, а потім він іще раз натиснув на гачок. Бандита відкинуло геть, неначе ляльку.
— Ах ти ж б!..
Дверцята BMW відчинилися. Глянувши над землею, Даромир побачив ногу водія, що ступила з машини на ковдру хвої. Він поспіхом викотився з «Опеля» і прудко поповз навколо нього, відчуваючи несамовиту лють. Невже вони гадали, що зможуть пристрелити його, як шолудивого пса? То він їх неприємно здивує.
Гримнуло кілька пострілів, і заднє скло вилетіло геть, обсипавши його дощем гострих осколків. Водій стріляв навмання. Вочевидь, вони не чекали такого несподіваного опору. Що ж, давай, наволоч, побачимо, скільки набоїв лишається у твоєму магазині.
Даромир відкрутив глушник, потім підняв руку й стрельнув над машиною — відповіддю були ще три кулі, що просвистіли над головою і зрикошетили десь позаду від стовбурів дерев. Потім почулося очікуване клацання порожньої обойми.
Він вийшов із-за машини й рушив до BMW, навівши ствол точнісінько у груди водія, який намагався гарячково перезарядити свою зброю. Швидкість підвела — схоже, бракувало досвіду.
— Привіт, паскудо, — сказав Даромир. — Можеш не поспішати.
Зціпивши зуби, він натиснув на спусковий гачок. Потім ще… і ще раз. Водія відкинуло від машини, він захитався й позадкував, круглими очима дивлячись на дірки у власному тулубі. Остання куля примусила його закружляти дзиґою й упасти долілиць. Для впевненості Даромир вистріляв решту патронів, дивлячись, як сіпається тіло.
— Артуре, сучий сину, — прошепотів він, коли луна від пострілів змовкла. — Ти мене звільняєш? Ні… Засунь своє звільнення собі в дупу. Обійдуся без ваших послуг і сам сплачу собі гонорар. Здачі не треба.
Даромир жбурнув конверта геть, і зелені папірці закружляли навколо, вкриваючи землю й нерухомі тіла. Він підібрав кейс і закинув його у BMW, потім нахилився й підхопив пістолет водія — парабелум. Це йому ще може згодитися. Свій він обтер хустинкою з кишені й закинув подалі в кущі.
— Доведеться взяти вашу машину, — мовив він до мертвого водія. — Моя втратила презентабельний вигляд.
Ключі стирчали в замку запалювання. Даромир завів двигуна і зрушив із місця. Об’їхавши «Опеля», він виїхав на шосе, на зустрічну смугу, яка бігла геть від міста. Куди тепер? Не має значення. Якнайдалі звідси. Туди, де минуле зникне, як жахливий сон.
Він надто довго цього чекав.
9
Ранок привітався до них променями поки що лагідного травневого сонця, яке за кілька днів збиралося перетворитися на червневе і влаштувати навкруги справжню спеку. Максим завовтузився у ліжку, ховаючись від них, потім усе ж таки здався й розплющив очі. З кухні долинали грюкіт посуду і запах смаженої картоплі. Це примусило його миттєво скочити з ліжка й вибігти з кімнати.
«Мама?», — кольнула думка.
— Доброго ранку, синку, — промовив батько. Він порався коло газової плитки, пов’язавши навколо поясу материного фартуха у червону клітинку; на сковорідці разом із картоплею спокусливо шкварчала яєчня. — Добре спалося?
— Так, — Максим опустив очі, підійшов до стільця і вмостився на ньому.
— Візьми собі тарілку, поснідаємо.
— Я не хочу їсти, тату.
— Без розмов. Ти забув, що сьогодні за день?
Ні, не забув. Сьогодні вони вирушають у подорож. Настрій у Максима трохи покращав, коли він подумав про це. То була добра ідея. У коридорчику він уже помітив дві пузаті спортивні сумки з речами, зібрані батьком.
— Куди ми поїдемо? — запитав він.
— Гадаю, дізнаємось, коли приїдемо… Просто оберемо маршрут і будемо його дотримуватися. Гаразд?
— Гаразд.
— А тепер мусимо добряче підкріпитися.
Вони мовчки жували сніданок, розмірковуючи кожен про своє. Яків думав про майбутню поїздку, намагався зазирнути вперед, знайти щось таке, що підтвердило б — цей вихід найкращий. Та вибір був досить простим: або щось робити, або ні. Можна залишити все як є, просидіти у цій квартирі ціле літо, кожного дня роз’ятрювати рану, що не загоїться ще досить довгий час, і сина примушувати робити те саме… Ні, подорож була єдиним правильним рішенням. Нехай дорога поглине їхнє горе.