Максим відчував, що батько все ще хвилюється за нього, непокоїться, що робить щось не так. Марно. Насправді йому ніколи тут не подобалося. Навіть коли мама була ще жива… Щиро хотілося жити десь у забутому Богом відлюдному місці, де не було б жодного його однолітка — цього, втім, він ніколи не казав батькам, не бажаючи їх засмучувати. Так само, як і про справи у школі, де всі — й учні, й учителі — чомусь ненавиділи його. Він не розумів, за що. За те, що вдягає окуляри при читанні? Чи за те, що на уроці фізкультури лише один раз може підтягнутися на турніку, що зазвичай викликало загальний регіт? А може, причиною були його замкнутість і потяг до усамітнення? Невідомо, та й не має значення. Вочевидь, у ньому є щось неповноцінне, чого Максим ніяк не міг збагнути, і він має покірно нести це крізь життя.
Він не знав, чи буде в іншому місці краще, ніж тут, але так само, як і батько, прагнув зміни оточення. У цій квартирі тепер будь-яка річ викликала біль: материні книжки; іграшки, які вона купляла Максимові ще в дитинстві — вони все ще зберігатися у великій картонній коробці під його ліжком; речі у шафі; її останні листи з лікарні. Пам’ять була нещадною. Але зараз він був готовий полишити все це, і єдине, що він візьме із собою, це материну фотокартку. Ніщо більше не тримало його тут.
Після сніданку Максим швиденько зібрав речі, яких було небагацько. Лише кілька книжок, одяг, маленький радіоприймач… Він взяв у руки мамине фото, з хвилину дивився на нього, потім поцілував і поклав у нагрудну кишеню куртки.
— Ти готовий? — запитав Яків з передпокою.
Хлопчик озирнувся навколо, востаннє глянувши на знайомі речі. Так… він готовий. Давним-давно готовий.
— Тоді вирушаймо?
І вони пішли.
Частина друга
У полоні мрій
10
Симон вилаявся крізь зуби.
Його сповнювала злість. Якщо вже не щастить, то це надовго. Небесні тіла й досі розташовані несприятливо… Інакше чим пояснити його невдачу?
Сьогодні вранці він таки зважився: перекрив газ, позакручував вентилі водопроводу й рішуче замкнув квартиру, сподіваючись нескоро сюди повернутися. Бажання подзвонити Замбіцькому послав подалі, адже той висловився чітко й недвозначно: його більше не хочуть бачити. От і чудово, підемо по-англійськи.
У дорогу Симон брав тільки найголовніше: замучений рукопис повісті, дещо з одежі та електробритву з акумулятором. Цього достатньо на перший час, усе інше можна буде докупити. Без друкарської машинки він також не пропаде — якщо трапиться таке щастя, що примхлива муза вирішить повернутися до цього старого п’яниці, він згоден писати хоч на туалетному папері. Більшість класиків, зрештою, жили без жодних вигод, і це ніяк не вплинуло на якість їхніх творів.
Отже, перебуваючи в більш-менш доброму гуморі, наскільки дозволяло хворобливе самопочуття, він вирушив до автовокзалу, збираючись зіграти у щось подібне до «російської рулетки». З безлічі рейсів у розкладі він вибрав автобус, який їхав у містечко під назвою Чорнобай. Симон нічого не знав про це місце, окрім того, що воно десь у Черкаській області. Судячи з мапи на стіні, досить маленьке, щоб бути занадто людним, але й достатньо велике, щоб сподіватися на наявність хоч якогось дешевенького готелю чи квартири, де можна було б зупинитися — саме те, що треба. Відстань також влаштовувала. До того ж це був найближчий рейс, тому Симон не став довго думати й одразу придбав квиток. За десять хвилин він уже сидів у переповненому червоному «Ікарусі», ще за п’ять вони від’їхали від посадкової платформи й помчали містом.
Він давно вже нікуди не виїздив, тому отримував від подорожі справжнє задоволення, незважаючи на те, що залишки похмілля нагадували про себе на кожній вибоїні. Що далі від міста, то рідше зустрічались якісь поселення, та й ті з кожним наступним кілометром ставали дедалі дрібнішими, аж поки не почали траплятися зовсім самотні хати, розкидані по полях. Чого, питається, йому приспічило оселитися саме в Києві? Сидів би собі у якійсь халупі на відлюдних просторах батьківщини, і всім було б краще. Чудовий варіант, якщо брати до уваги його характер і потяг до саморуйнації.
Ні, навряд чи в усьому винен тільки він. Був іще зовнішній фактор. Мегаполіс, цей монстр останніх сторіч, сам по собі вбивав його не гірше алкоголю. Ось де істина — підсвідомо він прагнув вирватися звідти, але не міг, от і довів себе до краю. Шкода, що усвідомлення приходить надто пізно.