Промайнуло дві години, і від одноманітних пейзажів Симона почало хилити на сон. Здається, він таки заснув. Через якийсь час крізь дрімоту пробилося відчуття, що автобус стоїть на місці, і вже досить довго.
Він розплющив очі. Так і є, вони зупинилися на якомусь пустельному шосе. Пасажирів у салоні поменшало на дві третини — вочевидь, повиходили раніше. Решта сиділи на своїх місцях і мовчки дивилися у бік порожнього сидіння водія. Над вухом голосно дзижчала муха, що потрапила у пастку між склом і шторкою.
Симон нахилився до своєї сусідки, рум’яної тітки у квітчастій хустині.
— Вибачте, що сталося?
— Хто його зна, — тихо відповіла та, по-сільському дивакувато розтягуючи слова, і знизала плечима. — Поламалися. Або колесо спустило. Як завжди…
Під днищем щось грюкнуло, і Симон глянув у вікно. З-під автобуса виліз водій, відійшов до узбіччя і брудною ганчіркою почав стирати з рук мазут. Вираз його обличчя не обнадіював. Покінчивши з цим, він наблизився до дверей і пробасив у салон:
— Приїхали, шановні. Можете виходити.
Пасажири як один підвелися з місць, неначе тільки цього й чекали, і з несхвальним бурмотінням посунули з речами на вихід. Симон іще кілька секунд продовжував сидіти, озираючись навколо, не в змозі у це повірити. Чорт забирай, навіть доїхати куди треба він не може без пригод. Що ж воно таке? І що робити тепер?
Він зрозумів, що нічого тут не висидить, підхопив свою сумку й вийшов із салону.
Осіб із вісім чи десять невдалих мандрівників зібралися навколо автобуса, жваво обговорюючи становище. Водій попахкував цигаркою біля розкладеного на землі інструменту. Симон підійшов до нього.
— Надовго ми застрягли? — поцікавився він.
Водій кинув на нього байдужий погляд.
— Ця залізяка сама звідси вже не поїде. Зараз буду викликати допомогу та інший автобус.
— І скільки часу на це піде?
— Години зо дві, мінімум.
— От дідько…
— Можете, звісно, зачекати, якщо не поспішаєте. Але я б радив вам зупиняти машину.
— Не бачу жодної, — пробурмотів Симон у розпачі.
Водій лише повів плечем.
— Тут швидше не буде, це точно.
Він викинув недопалок і пішов до кабіни, даючи зрозуміти, що розмову завершено. Симон зітхнув і озирнувся навкруги. Самі лише поля з поодинокими деревцями, безкрає синє небо і жодної ознаки хоч якогось поселення. Хотів було спитати, де ж вони зупинилися, але яка різниця? Місцеві назви нічого йому не скажуть, а до найближчого населеного пункту все одно треба якось діставатися.
Дехто з пасажирів не став чекати й вирушив уперед по дорозі пішки. Симон вирішив, що вчинить інакше. Зараз він брів узбіччям траси у протилежний бік, жуючи цигарку і дедалі більше дратуючись. У будь-якому разі він зможе першим зупинити випадкову машину, якщо така з’явиться… Роки міського життя давалися взнаки: опинитися на порожньому шосе, у місцях, де ніколи не був і звідки не видно жодної хатини, було для нього досить незвично, щоб не сказати моторошно. Від цього відразу закортіло ковтнути чогось освіжаючого — прохолодного пива, наприклад.
«Мрій, дурню», — обірвав він підступну думку.
Симон пройшов майже кілометр, коли попереду нарешті з’явився якийсь автомобіль. Блакитні «Жигулі», зрозумів він, напруживши очі. Машина їхала йому назустріч, лобове скло яскраво відсвічувало на сонці. Ну ось і порятунок. Він підняв руку, і легковик, наблизившись, уповільнив хід.
За кермом сидів дебелий чоловік у білій футболці та зсунутій на потилицю кепці. Поруч із ним — чорнявий хлопчик років десяти. Симон нахилився до дверцят.
— Вибачте, чи не могли б ви мене підкинути? Мій автобус зламався, а я в цих місцях уперше, і менш за все хочу тут застрягнути.
— Чому ж ні? Сідайте, — приязно відповів здоровань-водій. — Схоже, що це шосе не скоро закінчиться… Гадаю, утрьох буде веселіше.
Хлопчина нічого не сказав; нахиливши голову, він дивився на фотокартку якоїсь жінки у своїх руках. Симон вдячно посміхнувся.
— Ви мене добряче виручили.
Він відчинив дверцята й заліз на заднє сидіння.
«Жигулі» рушили вперед.
11
Даромир їхав трасою Е-40 майже цілу ніч і палив сигарету за сигаретою, дивлячись, як біла розподільна смуга тікає від нього в пітьму. Увесь час підмивало щосили втиснути ногою педаль газу в підлогу, щоб до сходу сонця опинитися десь на іншому кінці світу… та обережність перемагала страх. Це саме той випадок, коли надмірна швидкість може бути згубною. Тому, хоч як це було важко, він намагався не перевищувати шістдесяти, інколи роблячи вимушені п’ятихвилинні зупинки, щоб розім’яти затерплі кінцівки й витрусити з голови сон. Та коли перші промені світанку торкнулися лілового неба на обрії, спіймав себе на тому, що починає хилитися до керма, і вирішив зупинитися й перепочити більш суттєво.