Розклад повідомляв: щосуботи робочий день закінчується о п’ятій, отже, ще відчинено. Він штовхнув двері, і дзвоник у кутку голосно дзенькнув, але і всередині теж нікого не виявилося. Даромир пройшовся повз лакований фанерний прилавок, подивився на дошку оголошень, заглянув у віконце, потім гукнув для впевненості:
— Агов! Є хто-небудь?
У відповідь — мовчання, проте йому здалося, що за полотняною фіранкою по інший бік перегородки щось ворухнулося. Звісно ж, люди тут є. Вочевидь, працівниця занудьгувала й вирішила зробити собі технічну перерву. Що ж, буває, можна й почекати. Він наблизився до вікна, поглянув на так само безлюдну площу, і раптом його осяяла думка: якщо місто тільки видається порожнім, то це ж ідеальна схованка! Кращої годі й шукати. Затримавшись тут, можна спокійнісінько пересидіти хоч цілий рік… а можна й узагалі зостатися. Місця не найгірші, а зручності великих «сіті» ніколи не були для нього критичним фактором.
Точно, скоріше за все, він так і вчинить. Залишиться.
— Ви щось хотіли? — неначе у відповідь на його думки пролунало за спиною. Даромир від несподіванки аж сіпнувся. Позаду за віконцем стояла жінка незрозумілого віку в товстому червоному светрі і з цікавістю дивилася на нього.
— Ви мене налякали, — признався він. — Я вже почав думати, що у вашому місті взагалі немає нікого живого.
— Не дивуйтеся, — відказала жінка, махнувши рукою. — Ви ж у провінції. У нас час стоїть на місці.
— Так, — кивнув Даромир, трохи здивований її філософськими словами. — Я, власне, шукаю місце, де міг би зупинитися. Чи не підкажете, у кого тут можна винайняти куток?
— Чому ж ні? Ми гостям завжди раді. Оно, гляньте, — вона відступила вбік і показала рукою у вікно. Даромир простежив очима за її жестом. — Біля аптеки. По оцій вулиці через чотири будинки наш «готель» — великий дім із червоним дахом. Там стара Ярина живе. Вона дасть вам кімнату.
— Зрозумів. Дуже дякую.
— Та нема за що. Хочете у нас залишитися?
— Так, на якийсь час.
— То й правильно, — посміхнулася жінка. — Такого місця, як наш Ковилець, ви більше ніде не знайдете. І вас тут ніхто не знайде…
Даромир уже прямував до дверей, але, почувши останні слова, закляк на місці.
— Що ви сказали? — озирнувся.
— Кажу, що вам тут сподобається, — відповіла жінка, продовжуючи посміхатися. — Тихо, спокійно…
— Так, я помітив, — відказав він замислено. — Гаразд, іще раз дякую.
— Прошу.
Біля дверей він кинув погляд на кабінку міжміського зв’язку. Щось у ній видалося йому дивним, але ніяк не міг уторопати, що саме. Лише в машині, їдучи вказаною вулицею, Даромир зрозумів — телефону в ній не було.
14
— Гришко! Ану, йди геть! Чого людей лякаєш? Хіба не соромно?
Молода чорнява жінка у блакитному фартуху вийшла з дверей кафе і махнула рушником у бік хлопця. Той відступив від «Жигулів», кинувши на неї гнівний погляд.
— Тиии… погана!
— Йди, йди! — прикрикнула вона. — Ач, бандюга! Не бачиш, що до нас гості завітали?
Симонові все це видалося сценкою з тупої американської «жахалки» — порожнє містечко, загублене на просторах країни, та його божевільний мешканець, який з’явився, аби виголосити пророчі слова про небезпеку. Стережіться, чужинці, це пастка! Він голосно кашлянув, щоб приховати безглуздий смішок.
Товстун Гришко щось пробурмотів і побрів вулицею. Перекинувши рушник через плече, чорнява нахилилася до машини й усміхнулася до них.
— Не лякайтеся, — мовила вона. — Гришко нічого б вам не зробив. Він завжди цікавиться новими людьми. Бачте, він… трохи не сповна розуму.
— Ми це вже зрозуміли, — відповів Яків трохи спантеличено.
Жінка глянула по черзі на всіх трьох.
— Ви заблукали чи щось у нас шукаєте?
— Взагалі-то ми збиралися перекусити у вашому кафе.
— Он як? — усміхнулася вона ще ширше. — То чого ж сидите, заходьте! Нагодую гостей як годиться.
Вона розвернулася й пішла назад, кинувши з дверей іще один зацікавлений погляд. Яків, Максим і Симон вийшли з машини, перезирнулись і також рушили всередину.
Кафе було порожнім, якщо не рахувати якогось лисого стариганя, що куняв на стільці у дальньому кутку. У крихітній залі розміщувалися три круглих білих столики, на кожному — дешева пластикова ваза із штучними квітами. Під стелею тихо джумів вентилятор. Жінка обійшла прилавок і звідти вказала на прикріплений до стіни аркуш паперу.
— Оно меню, замовляйте, що хочете.
Яків з Максимом підійшли туди, а Симон зупинився коло каси, помітивши в кутку звабно підсвічені пляшки — асортимент розливних напоїв. Спокусливий блиск як магнітом притягував погляд. Якби він продовжував пити, то зараз неодмінно замовив би щось, аби промочити горло з дороги. Ех…