«Залишайтеся» — раптово неначе хтось прошепотів над вухом. Здригнувшись од несподіванки, він подивився на чорноволосу хазяйку.
— Перепрошую? Ви щось казали?
Та пильно і з цікавістю розглядала його.
— Дивно, — задумливо промовила вона, наморщивши лоба. — Мені здається, що я вас знаю.
Симон усміхнувся, почувши це. Невже трапилася його прихильниця? От уже не чекав…
— Цілком імовірно, — сказав він. — Я…
— Ні! — застережно підняла руку та. — Ні, не кажіть! Дайте-но я сама. Ви… письменник?
— Угадали, — він здивовано звів брови.
— Ви… невже ви Симон Сич?
— Знову вгадали, — від несподіванки Симон аж почервонів. Який жартівник там нагорі керує цими випадковостями? Потрапивши сюди, можна було б розраховувати на що завгодно — та тільки не на те, що його впізнають. Навіть у під’їзді будинку, де він мешкав, ніхто й гадки не мав, що він професійний літератор (зате всі як один були в курсі справи щодо його проблем із випивкою). А тут ось яке диво… Жінка тим часом радо аплодувала.
— Господи, очам своїм не вірю! Живий Симон Сич!
— Та начебто ще живий, — він помітив, що обидва Науменки підійшли до нього і з цікавістю прислухаються до розмови. — А я от теж не вірю, що зустрів когось, хто мене знає.
— Вас? — чорнява засміялася. — Та вас тут усі знають! Ми у захваті від ваших книжок!
— Що?.. Ви мене розігруєте.
— Невдовзі самі переконаєтесь. Чекайте, я зараз, — і вона зникла за дверима кухні.
— Здається, Симоне, ви потрапили, куди треба, — зауважив Яків, дружньо ляснувши його по плечі. — Маю визнати, мені соромно за своє невігластво.
— Та облиште, — махнув рукою той. — Дивина якась. Напевне, я сплю, і все це мені мариться.
Яків розсміявся.
— Можу вас вщипнути, якщо сумніваєтеся.
— Зробіть таку ласку.
Симон аж скрикнув, коли сильна рука Якова щипнула його біцепса.
— Ні, це насправді… Божевілля, але схоже, що все-таки реальне.
«Якась селянка каже мені, що любить мої книжки, — подумав, — і що мене тут усі знають. Чи не маячня? Коли це я встиг стати кумиром провінціалів?»
Чорнявка з’явилася у дверях, тримаючи в руці замацане видання «Червоного каяття» у м’якій обкладинці. За її спиною перешіптувалися дві дівчини-близнючки у білих фартухах, вочевидь, уже проінформовані про заїжджу знаменитість. Цікаво, чи багато він би втратив у їхніх очах, якби повідомив, що лише вчора розкришив порожній келих об лисину ще відомішого письменника, а потім цілу ніч спав на підлозі в кухні?
— Дозвольте попросити у вас автограф, — урочисто мовила вона, і близнята зайшлися в реготі. Симон глянув на кожного із присутніх, а потім з уклоном прийняв із її рук книжку й олівець, що викликало ще один вибух сміху. Чорнява озирнулася до дівчат і дала кожній понюхати кулака.
— Як вас звати? — запитав він.
— Олеся.
Симон розгорнув книжку і написав на титулі: «Олесі у день знайомства в „Діброві“. С. С.». Потім глянув на власне фото на останній сторінці. Там він був ще молодий і майже не зіпсований. Так ось звідки знають його обличчя.
Він повернув книжку власниці, і та взяла її, неначе безцінну реліквію. Сміх, та й годі.
— А тепер відкриєте таємницю, звідки у вас мій роман? — поцікавився Симон.
— У нас є книжковий магазин, — відповіла Олеся здивовано. — Нам завозили всі ваші книги. Не думаєте ж ви, що ми тут як оті дикуни?
— Ні, звісно ж, ні.
Чорнява озирнулася до дівчат-близнючок.
— Чого роти пороззявляли? Ану до роботи!
Обидві засміялися востаннє і зникли за дверима. Олеся знову повернулася до нього, збираючись продовжити розмову.
— То що ж вас привело у наші краї?
— Почнемо з того, що ми хотіли пообідати, — усміхнувся Симон.
Жінка відразу підхопилася, звернувши нарешті увагу і на Якова з хлопчиком, які увесь час стояли поруч.
— О, так, вибачте! Що будете замовляти?
Симон подивився на Якова.
— У меню у вас указано м’ясний суп… — почав той. Олеся захитала головою.
— Ні, таких гостей я годувати супом не збираюся. Ви краще сідайте, а я зараз сама все зроблю.
Перш ніж ті встигли щось сказати, вона вибігла на кухню. Яків знизав плечима.
— Ну що ж, послухаймося хазяйки.